Висадивши коханку з машини, Луценко ніжно попрощався з нею і поїхав додому. Біля під’їзду на мить зупинився, вагаючись, що сказати дружині. Піднявся сходами і відчинив двері.
— Привіт, — промовив Луценко. — Марічко, ти вдома?
— Вдома, — байдуже відповіла дружина. — Привіт. Ну що, йти котлети смажити?
Луценко дав собі слово діяти рішуче — чітко, сміливо, як справжній чоловік! Покласти край подвійному життю, поки на губах ще не встигли остинути поцілунки коханки, поки його знову не засмоктало звичайне життєве багно.
— Марічко, — прочистив горло Луценко. — Я прийшов сказати… що нам треба розійтися.
На цю звістку Марічка відреагувала спокійніше за все. Її взагалі було важко вивести з рівноваги. Колись Луценко через це навіть жартома кликав її «Марічка Крижана».
— Тобто як? — спитала вона у дверях кухні. — Мені не смажити котлети?
— Як знаєш, — сказав Луценко. — Хочеш — смаж, не хочеш — не смаж. А я йду до іншої жінки.
Після такого більшість дружин кидається на чоловіків із сковорідкою або влаштовує бурхливу сцену. Але Марічка до цієї більшості не належала.
— Ой, яка фігня, — відповіла вона. — Ти мої чоботи із ремонту приніс?
— Ні, — зніяковів Луценко. — Якщо тобі так важливо — зараз же поїду і заберу!
— Ох-ох… — буркнула Марічка. — Ну ти й Луценко. Пошлеш дурня за чоботами — він і старі принесе.
Луценко образився. Йому почало здаватися, що розмова про розрив стосунків йде якось не так. Бракує емоцій, пристрасті, обурених викриттів! Хоча чого ще чекати від дружини, яку всі знали як Марічку Крижану?
— Мені здається, ти мене не чуєш! — сказав він. — Я офіційно оголошую, що йду до іншої жінки, покидаю тебе, а ти про які-то чоботи!
— А правильно, — відповіла Марічка. — На відміну від мене ти можеш піти куди хочеш. Твої ж чоботи не в ремонті. Чому б не ходити?
Вони прожили разом довго, але Луценко досі не міг зрозуміти, коли дружина жартує, а коли говорить серйозно. Колись його якраз і привабила її врівноваженість, неконфліктність і мовчазність. Плюс господарськість і приємні форми.
Марічка була надійна, вірна і холоднокровна, як корабельний якір. Але тепер Луценко кохав іншу — палко, гріховно, солодко! Тому треба було розставити всі крапки над «і» і згортати вудки в нове життя.
— Отже, Марічко, — промовив він із нотками урочистості та жалі. — Я вдячний тобі за все, але йду, бо кохаю іншу. А тебе — ні.
— Ой, да йди ти, — сказала Марічка. — Не кохає він мене, півдурень! Моя мама, наприклад, кохала сусіда. А тато — шахи і горілку. І що? Подивись, яка я чудова в підсумку вийшла.
Луценко знав, що сперечатися з Марічкою важко. Кожне її слово — наче гиря. Весь його запал кудись зник, скандалити вже не хотілося.
— Марічко, ти й справді чудова, — кисло сказав він. — Але я кохаю іншу. ПЛуценко глянув на дружину, зідхнув і поспішив у ванну, щоб вимитися, розуміючи, що його “нове життя” вже не здається таким чарівним.