У столовій з підносом у руках Ярина вистояла довжелезну чергу й поспішно звернулася до хлопця за стійкою:
—Три борщі, три вареники й три узвари, будь ласка.
Місця на підносі не вистачало. Кілька разів Ярина перекинулася поглядом на столик, де чекали її чоловік і син. Синові лише десять — зрозуміло, що він не догадається допомогти. А от чоловік сидів, уп’явшись у телефон, навіть очей не піднімав. Довелося Ярині зробити два заходи. Вона метнулася туди-сюда, переносячи замовлене під виразними й несхвальними поглядами людей із черги. Не відриваючи погляду від екрана, чоловік підсунув до себе тарілку з борщем. Підніс ложку до губ і фуркнув:
—Ти що, з квасолею взяла? Я його не їм. Могла б запитати.
—А ти міг би підійти й обрати сам, — втомлено відповіла Ярина. — Я не вмію читати твої думки.
—Ось ще! Разом у черзі не стояли! Просто треба було запитати.
Ярина схвилювалася й вирішила не відповідати. Набридло сперечатися. Дмитро завжди такий. Усім невдоволений.
І син наслідує батька.
—Фу, мам, ти що, вареники принесла? Я їх не люблю, ти ж знаєш.
—Наша мама думає тільки про себе, — не відриваючись від телефону і не дивлячись на сім’ю, буркнув Дмитро, тим не менш упоравшись із борщем, який щойно розкритикував.
—Їж, що дають, — присікнула Ярина на сина й озирнулася, чи не занадто голосно вийшло.
У залі столової було «яблуку некуди впасти». Відпочиваючі поспішали встигнути на пляж. У Ярини теж були такі плани, лише вона не знала, чи підуть вони всією сім’єю, чи вона вирушить лише з сином Данилком. Дмитро міг залишитися валятися у номері. Вчора він нарікав, що до моря далеко йти. Як завжди, виною була Ярина. Це вона обрала цей санаторій. Хоч сто разів пропонувала чоловікові обрати місце разом. Але Дмитро відмахувався:
—Ти що, сама не зможеш вибрати? Дай мені відпочити після роботи.
Отож вона вибрала. І, як завжди, все погано. Санаторій далеко від міста. До моря йти пішки хвилин десять. Дмитрові не подобається.
Після сніданку Ярина почала збирати порожні тарілки й помітила, як у зал увійшла пара з сусіднього номера — доглянута жінка років п’ятдесяти й її усміхнений, підтягнутий чоловік.
Жінка увійшла, мов королева, і відразу сіла за столик. Чоловік же метнувся до черги. Але перед тим він поцікавився у дружини:
—Кохана, який тобі десерт сьогодні взяти?
Ярина чула це, коли несла піднос. Вона йшла сама, бо чоловік і син вийшли відразу, як доїли. Знову Ярина завистила сусідці. От чоловік! Звідки таких беруть?
Колись їй здавалося, що й Дмитро такий. Він так гарно доглядав, був уважним і турботливим. Після весілля зустрічав її з роботи, разом готували вечерю й планували вечір. А потім усе змінилося. Можливо, після народження Данилка.
Ярина пішла у декрет, і з тих пір стало зрозуміло, що до приходу чоловіка мають бути й вечеря готова, і квартира прибрана. Данило був спокійною дитиною, тому Ярині було нескладно. Вона намагалася бути ідеальною дружиною.
Пізніше вона вийшла на роботу. Але продовжувала тягнути все — готування, прибирання, дитину. Адже вона жінка, їй належить. Якби ще Дмитро це цінував. Хоч трохи.
Але чоловік сприймав її зусилля як належне й ще й причепився. То сорочка погано випрасувана, то макарони вчорашні. Ярина сприймала критику близько до серця. Приймала й поспішала виправити помилки.
Увечері Ярина метушилася по номеру, збираючи речі. Дмитро з Данилком вже спали. Вставати треба рано.
—Автобус о п’ятій ранку, — заявив чоловік. — Валізи сама збереш. Там нічого складного. Тільки, будь ласка, нічого не забудь, як минулого разу.
Минулого року Ярина забула лише бритву Дмитра, але він досі вважав за обов’язок докоряти їй за це.
Ярина закрила валізу, оглянула номер. Начебто все. Спати залишилося менше п’яти годин. Але сон ні в яку.
Вона вийшла на довгий балкон, що оперізував весь другий поверх санаторію. На вулиці голосно цвірінькали цикади. Ярина не почула, як хтось вийшов із сусіднього номера. Посеред ночі її злякав клацань зажигалки.
—Не спиться? — заговорила сусідка, та сама жінка, чий чоловік так турботливо ставився до неї.
—О п’ятій виїжджаємо. Валізи збирала, — відповіла Ярина.
—Ви самі збирали? А чоловік?
—Він давно спить, — з гіркою посмішкою сказала Ярина.
Сусідка вловила цю гірку нотку.
—Вас звати Ярина, так? Я чую, як чоловік до вас звертається. Ви ще такі молоді, гарні. І, вибачте за безтактність, але мені здається, що ваш чоловік вас зовсім не цінує.
—Ви теж помітили?
Стоячи на темному балконі, Ярина раптом захотіла вилити душу. Вилити душу тий, кого вона більше нА потім Ярина глибоко зітхнула, усміхнулася й сказала собі: «Бути щасливою — це мій вибір, і я його вже зробила».