У одному місті жила собі жінка. Звали її Ганна Василівна. Життя її здавалося гідним — власна квартира, завжди прибрана, робота добротна: бухгалтеркою на фабриці меблів. До п’ятдесяти років дожила тихо, без пригод. І все б нічого, якби не сусіди.
На одному з нею поверсі мешкала, наприклад, жінка років із шістдесят. А волосся — синє! Наче підлітка! І в облягаючих сукнях ходить, і в джинсах. Усі жартують: «Місцева божевільна». «Ганьба!» — думала Ганна Василівна, радіючи, що вона виглядає «як слід».
Ще одна сусідка — дівчина, Лізочкою звали, — у двадцять один рік уже дитину виховувала. Іноді з тією «блакитною бабусею» водилась. Як же так? Швидше за все, ще в школі завагітніла. І де ж батьки дивились? Та й батьків у Лізи не було — сама з дочкою жила, а «блакитна» іноді дитину доглядала. «Такі люди самі до себе липнуть, — думала Ганна Василівна. — А до мене й підступитись бояться. Поздороваються в ліфті — і годі».
Останній сусід — чоловік років тридцяти, Юрко. Коли Ганна Василівна вперше його побачила, аж здригнулась: руки, шия — усі в татуюваннях! Ну хі ж так можна? Краще б книжки читав, ніж шкіру псував. Безглуздя!
Так і жила, осуджуючи всіх у думках, а вечорами обговорюючи сусідів із подругою по телефону. Інших тем у них не було.
Але одного вечора все змінилося. Повертаючись з роботи, Ганна Василівна відчула різкий біль у скронях. Ноги налилися свинцем, а в вухах зашуміло. Ледве дійшовши до лавочки біля під’їзду, вона присіла. Раптом хтось торкнувся її руки — та сама «блакитна бабуся».
«Вам погано?» — заклопотано запитала вона.
«Голова…» — прошепотіла Ганна.
«Ходімо до Юрка! Він лікар».
На порозі стояв той самий «татуйований нероба». Вимірявши тиск, він дав таблетку. «Запишіться на прийом, — привітно сказав. — Навіть таким молодим, як ви, варто стежити за здоров’ям».
Ганна Василівна ніяково подякувала. Як же вона помилялася!
Не встигла вона прийти до тями, як у двері постукали. Там стояли «блакитна бабуся» і Лізина донька.
«Хотіла перевірити, як ви, — усміхнулась сусідка. — Ми всі вже познайомились, а ви десь осторонь. Я ж знаю, коли людині кепсько — маму до тридцяти років доглядала. Потім вмерла… Навчання кинула, кохання не спізнала. А тепер от — волосся фарбую, як хочу! Лізка допомагає, сукні купує… Хоча їй самій важче — сестріньку виховує після загибелі батьків. Юрко їй іноді гроші підкидає…»
Коли сусідка пішла, Ганна Василівна довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Варто запропонувати Лізі допомогу з дитиною. І волосся вона давно хотіла пофарбувати — тепер знає, що це не соромно. А ще — запросити Юрка на вареники. Нарешті вона зрозуміла: не в татуюваннях і не в кольорі волосся справа.