Оксана ходила туди-сюди по хаті, не знаходила собі місця. Вже кільтий день поспіль Андрій повертався додому пізно. А вчора взагалі під ранок прийшов. Докоряла йому, що міг би попередити, подзвонити, щоб не турбувалася. Посварились. І ось знову чекає, міряє кроками кімнату, постійно поглядає на годинник.
«Кохає він мене. Але міг би й телефон взяти. Рано чи пізно одружиться. Треба звикати. Ще невідомо, яка дружина йому трапиться, клопоту додасться. Ой, краще про це не думати. Він, звісно, дорослий, але серце все одно болить». Оксана ніяк не могла перестати накручувати себе.
Раніше сміялася з таких матерів, що надто опікають своїх дорослих синів, а тепер сама стала не кращою за них. Усіх дівчат, з якими зустрічався син, якщо їх знайомив, вважала недостойними його. І, як усі матері, думала, що син має з нею порадитися у такій важливій справі, як вибір нареченої. Та вже вона краще знає, що йому потрібно. Дуси лізли та лізли в голову, і кінця їм не було. Швидше б уже син прийшов.
У дверях клацнув замок, і Оксана здригнулася, хоч чекала й прислухалася. «Нарешті!» Кинулася у передпокій, але на півшляху зупинилася, пішла на кухню й сіла за стіл, схрестивши руки перед собою.
– Мамо, чого не спиш? – Андрій став у дверях.
– Ти ж знаєш, що я переживаю. Міг би подзвонити, – з докором сказала вона.
– Мамо, я дорослий і не збираюся звітувати перед тобою за кожен крок.
– А де ти був? – Оксана дивилася викликаюче.
– У Мар’яни. – Голос Андрія став ніжнішим і на тон нижче.
– У тебе чергова дівчина, і гадаю, не остання. А мати в тебе одна. – Оксана не могла приховати ревнощів.
– Чому чергова? Вона єдина, як і ти, мамо. – Андрій підійшов, похилився й поцілував Оксану в щоку. – І не треба про неї погано говорити. Посваримось, сама ж потім шкодуватимеш. До того ж, якби я вибрав собі наречену, якщо б не знайомився з дівчатами? Сама ж казала, що не можна одружуватися на першій зустрічній. Казала?
– Казала, – підтвердила Оксана. – То я так розумію, ти вже вибрав наречену?
Андрій присів біля Оксани, зазирнув їй у обличчя. Серце матері наповнилося ніжністю. Як же він схожий на свого батька! Той самий погляд, та сама усмішка.
– Вибрав, мамо. – Андрій каятливо втулився головою в її коліна.
– То познайомив би мене з нею, – вже миролюбно сказала Оксана.
– Обов’язково, тільки… – Андрій підняв голову.
– Що? Вона не така? – Оксана хотіла запитати, чи не збирається він привести додому якусь волоцюгу, як у дитинстві підбирав на вулиці й тягнув додому кошенят та щенят.
Жалість до тварин – добре якість. Але всіх не пригрієш і не годуватимеш. Тоді вона вдавала, що в неї алергія, починала чхати. Андрій забирав знайАле тепер вона мовчки подивилася на сина, усміхнулася і прошепотіла: “Познайом мене з твоєю Мар’яною, сину, я хочу, щоб вона знала – вона теж моя дитина”.