Оксана не розуміла, чому її так тягне до вокзалів. Може, тому що потяги не запізнюються — відходять точно за розкладом, навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах легше дихати: гомін, рух, чужі обличчя. Ніхто не дивиться довго. Ніхто не ставить зайвих питань. Все миттєве, ніби саме життя тут — лише пересадна станція. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не питав, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни в лікарні, вона заходила на Київський. Купувала чай у склянці з підстаканником, брала булочку і сідала біля вікна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло склянки як єдину стабільну річ у цей день. Іноді писала у зошит — не думки, а просто слова, аби переконатись: вона ще може складати їх у речення. Іноді дивилася на табло — не щоб поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутись. Можна знову стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що залишилася в минулому.
Рік тому зник її брат. Просто вийшов з квартири й не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Жодних зачіпок — ніби розчинився у повітрі. Поліція сказала: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Папери оформили, кивнули, забули. Але знала — він не пішов. Він зник. Як вимкнене світло. Раптово. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
Мати після цього лягла. Майже одразу. Дивилася у стіну, мовчала, не їла. Батько замкнувся, говорив крізь зуби, ніби в домі все стало чужим. Залишилася вона — з фото, з залишком запаху на його куртці, з питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Усе, що колись звучало живо — тепер дзвеніло порожнечею.
Перші місяці вона шукала: обдзвонювала лікарні, морги, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася у вічі бездомним, ніби сподівалась, що один з них обернеться — і це буде він. Потім — перестала. Не тому що змирилася. Просто втомилася надіятися впусту. Надія, як багаття, теж згасає, якщо не підкидати дров. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити — дихати далі. Без мети. Без впевненості. Та дихати.
На вокзалі вона вперше помітила хлопчика — років семи, у завеликому худі. Він сидів біля стіни, гриз булку й дивився у підлогу. Обличчя бліде, з тонкими губами й сірими підпаОчі йому були такі ж, як у її брата — скляні, ніби під дощем, і в них було те саме розбите безсилля, що кожен вечір розливалося по її власному серцю.