Дозволити собі
Марійка давно навчилася любити Тараса мовчки. Так було простіше, ніж одним незграбним визнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах промелькнуло щось нове. Не звична дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже хворобливе. Марійка відчула це миттю — вони завжди розуміли один одного без слів.
— Щось трапилось? — запитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулися, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.
Тиша повисла між ними, густа, незручна.
— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.
Вона не стала тримати. Лише кивнула. Про що казати? Тоді й Марійка, і Тарас були ще невільні.
***
Вони знали один одного з дитинства.
У 14 років клялися бути друзями до самої смерті. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Тарас був свідком на її весіллі. У 30 Марійка виводила його п’яного з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча компанія грала у схованки, а вона, найменша, відстала й спіткнулась. Старші хлопці одразу почали кепкувати: «Плакса-в’якса!»
І тоді він, зазвичай тихий, вдарив головного задираку так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав Тарас, витираючи кров із губи.
Відтоді вони не розлучались.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — усе це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах вони бігали до буфету, а далі — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити один одному серед ночі, щоб поділитися чимось важливим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварок.
У Марійки був правильний, надійний чоловік — Олег. З Тарасом вони не знайшли спільної мови. Дружину Тараса звали Галина. Красива, розумна, але з «бойовою подругою Марійкою» бачилась лише раз на весіллі. Одразу сказала: ця дівчина не з мого світу. Коротше, дружити сім’ями, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Але вийшло залишатися один для одного «тим самим». Тим, кому можна подзвонити о третій ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що почують. А якщо треба — приїдуть і налять гарячого чаю чи чогось міцнішого.
Така дружба — на вагу золота.
Коли від Марійки пішов чоловік, забравши половину меблів та її віру в «довго і щасливо», Тарас був поруч. Не давав їй напиватися самотньою, терпів її істерики, вислуховував нескінченні: «Як я могла так помилитися?»
Олег пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Марійка дізналась останньою.
— Ти що, не помічала? — дивувалися подруги.
Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Олег затримувався «на роботі», вона вечеряла з Тарасом. Сміялася з його жартів, скаржилася на втому, відчувала себе… собою.
Про розрив Тарас дізнався першим. Приїхав одразу після її дзвінка з присмереним: «Він пішов».
— Я так втомилася прикидатися щасливою, — плакала Марійка, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів він.
І вона зрозуміла: він справді знав. Завжди знав.
З Галиною було інакше.
Вона пішла від Тараса різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не любитимеш мене так, як її!
Він не став сперечатися.
Коли він розповів про це Марійці, вона обурилася:
— Що за дурниці? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого у неї перехопило подих.
— Вона просто не знає тебе, — сказала Марійка, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулася. Згадала, як колись писала у щоденнику: «Уяви, що зізнаєшся йому в коханні. І він відхиляється. В його очах — ніяковість. А потім — ввічливі смс раз на місяць. І зустрічі в компанії спільних друзів, де ви обидва уникаєте зорового контакту».
Вона боялася втратити друга з дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Тарас — єдиний, хто знав і приймав її такою, якою вона була. Ні разу не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпною, бо характер у неї, м’яко кажучи, був. Марійка, звісно, цінувала це. І в свою чергу готова була для нього на все. Чи майже на все.
Але… дружба — це все ж таки не кохання. А раптом не вийде? А вдруге знову якась молода практикантка? Що ж, тоді доведеться залишитися без нього? І як вона тоді житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? І як вони з усім справляються?
«Ми зовсім різні», — думала Марійка, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. І у багатьох речах Тарас був педантичний до набридливості.
І тепер, коли його руки обійняли її, вона зрозуміла — це і є та любов, яку вони обидва так довго не відважувалися назвати своїм ім’ям.