**Дозволити собі**
Ярослав уже давно звик любити Соломію мовчки. Так було простіше — ніж одним незграбним зізнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах блиснуло щось нове. Не звична тепла приязнь, а щось глибше, тривожне, майже болюче. Соломія відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.
— Щось трапилось? — запитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулись, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.
Тиша зависла між ними — густа, незручна.
— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.
Вона не стала тримати. Лише кивнула. Про що тут казати? Тоді і Соломія, і Ярослав ще не були вільними.
***
Вони знали одне одного вічно.
У 14 років клялися бути друзями до смерті. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Ярослав був свідком на її весіллі. У 30 Соломія виносила його п’яного з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча компанія грала в козаки-розбійники, а вона, найменша, відстала й спіткнулась. Старші хлопці відразу ж почали кепкувати: «Плакса-дракса!»
І тоді він, зазвичай тихий, вдарив головного задираку так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи кров із губи.
З тих пір вони не розлучались.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — все це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де вони на перервах бігали до буфету, а згодом — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити серед ночі, щоб поділитися чимось важливим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварок.
У Соломії був правильний, надійний чоловік — Олег. З Ярославом вони спільної мови не знайшли. Дружину Ярослава звали Маріанна. Гарна, розумна, але з «військовою подругою Соломією» бачилась лише раз — на весіллі. Відразу сказала: ця дівчина не з мого світу. Одним словом, дружити родинами, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Зате вийшло залишитись один для одного «тим самим». Тим, кому можна подзвонити о третій ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що тебе почують. А якщо треба — приїдуть і налиють гарячого чаю, або чогось міцнішого.
Така дружба коштує дорого.
Коли від Соломії пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливо», Ярослав був поруч. Не дозволяв їй напиватися на самоті, терпів її істерики, слухав нескінченні «як я могла так помилитися?»
Олег пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Соломія дізналась останньою.
— Ти що, не помічала? — здивувались подруги.
Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Олег затримувався «на роботі», вона вечеряла з Ярославом. Сміялася з його жартів, жалілася на втому, почувала себе… собою.
Про розрив Ярослав дізнався першим. Приїхав відразу після її дзвінка з перехрипленим «Він пішов».
— Я так втомилась вдавати щасливу, — плакала Соломія, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів він.
І вона зрозуміла: він справді знав. Завжди знав.
З Маріанною було інакше.
Вона пішла від Ярослава різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не кохатимеш мене так, як її!
Він не став сперечатися.
Коли він розповів про це Соломії, вона обурилась:
— Що за дурниця? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого у неї перехопило подих.
— Вона просто тебе не знає, — сказала Соломія, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулась. Згадала, як колись писала у щоденнику: «Уяви, що ти кажеш йому про кохання. А він відступає. В його очах — ніяковість. А потім — ввічливі смс раз на місяць. І зустрічі в компанії, де ви обидва уникаєте зіткнень поглядами».
Вона боялася втратити друга дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Ярослав — єдиний, хто знав і приймав її такою, якою вона є. Ніколи не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпною.
Соломія, звісно, цінувала це. І в свою чергу була готова для нього на все. Або майже на все.
Але… дружба — це все ж таки не кохання. А раптом не вийде? А раптом знову молода практикантка? І що тоді — залишитися без нього? Як вона тоді житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Або без таких, як він? Як вони з усім справляються?
«Ми ж зовсім різні», — думала Соломія, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. У багатьох речах Ярослав був педантичний до занудства.
«Я їй не пара», — вважав і він, спостерігаючи, як вона заЯкось наступного ранку, прокинувшись під його теплим пледом, вона нарешті зрозуміла: найдовша дорога до щастя — це той шлях, що веде просто до себе, і до тих, хто чекав тебе завжди.