ОЛЕСЯ
Дмитро вискочив із під’їзду й швидко пішов у бік крамниці. Він поспішав встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох, що міцно пригортала до себе такого ж маленького песика.
— Тітонько, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, — тихо попросила малеча, з надією глянувши на жінку, яка заходила до магазину.
— Дівчинко, де твоя мама? Чого ти так пізно на вулиці? Іди додому! — суворо сказала жінка й увійшла всередину.
Дмитро, що спостерігав за цим, зупинився. Погляд дитини був сумним і нещасливим. Чоловік здогадався — справа не в песикові… На відміну від тієї жінки, він зрозумів, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.
— А твоя собачка їсть хліб? — усміхнувся чоловік, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла дівчинка. — Він зазвичай любить ковбасу й цукерки. Але коли голодний, то їсть і хліб.
— Зрозумів, — сумно сказав Дмитро. — Почекайте хвилину, я швидко…
У магазині він швидко взяв хліб, додав до кошика молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, а батька він ніколи навіть не бачив. Дмитро пам’ятав, як голодував днями — тоді, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й залишалася у запії на тиждень. Інколи ввечері він обходив дитячі майданчики, світячи ліхтариком у пісочницю, шукаючи залишених цукерок чи печива… Його погляд тоді був таким самим — безпомічним і голодним. У цієї дівчинки біля магазину був такий самий погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Хотів віддати пакет із продуктами, але зрозумів — вона сама й не донесе. Адже у неї на руках тремтіло мале цуценя.
— Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Дмитро.
— Ні. Ось у тому будинку, — показала дівчинка на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Ходімо, я допоможу донести.
Погляд дитини одразу ж оживився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи знайому Дмитрові мелодію.
— Як тебе звати? — зацікавився він.
— Олеся, — назвалась дівчинка. — А це мій друг, Бублик.
Вона показала на песика. По дорозі розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла Бублика на вулиці й забрала додому. Дмитро ще сподівався, що помиляється. Може, у Олесі добра мати, просто живуть вони бідно.
— Ось тут я живу, — показала дівчинка на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Поїмо тут із Бубликом.
— А бабуся вдома? — спитав чоловік. На вулиці вже було близько одинадцятої, і він розумів — так пізно дитині тут не місце.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро відповіла Олеся.
Дмитро стояв у німому розпачі. На вулиці давно стемніло, кругом нікого. Він не міг залишити дівчинку біля під’їзда й наполіг, щоб вона пішла додому.
— Закрийтеся з Бубликом у кімнаті, повечеряйте й ляжте спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб у тебе вкрали песика?
Олеся похитала головою й міцніше притиснула цуценя. Дмитро провів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов геть. Настрій був важким. Він думав, що тепер інші часи, що соцслужби працюють краще. Але виявилося — ні. Все як і раніше…
Дружина спочатку накинулася на нього, лаючи за затримку. Вечеря встигла охолонути, а вона вже стурбувалася, чи не трапилося лихо. Мар’яна була на шостому місяці вагітності, тому Дмитро звик до її змін настрою. Побачивши його задуму, почала розпитувати, що сталося.
За вечерею він розповів про Олесю, про її маленького песика, який, схоже, був єдиним її другом.
— Молодець, що допоміг, — сумно сказала Мар’яна. — Але знаєш, безпритульних дітей багато, і ми не зможемо всім допомогти. Тем більше, у нас скоро з’явиться син, і твоя турбота — про нього.
Дмитро розумів її правоту, але не міг викинути з голови Олесю. Тієї ночі він майже не спав.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити солодкого до чаю. Біля входу знову стояла Олеся… Дівчинка голосно плакала, немов сталося щось страшне.
— Олесю! Що трапилося? — Дмитро підбіг до неї, присідаючи.
— Вони забрали Бублика! — задихаючись, вимовила вона. — Хлопці відняли його й пішли у той двір.
— СтоДмитро став на коліна перед дівчинкою, глянув у її заплакані очі й міцно стиснув маленьку ручку, пообіцявши: “Не хвилюйся, ми знайдемо твого Бублика, і вже ніхто й ніколи тебе не скривдить”.