— Дівчата, зізнавайтесь, хто з вас Олеся? — дівчина з хитрим поглядом оглядала нас із подругою.
— Я Олеся. А що таке? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Віталіка, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
— Від Віталіка? А де ж він сам? — спитала я.
— Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав тебе, Олесю, як дощу в посуху. Очі вистромив у вікно. А цей лист дав мені перечитати, щоб не було помилок. Не хотів соромитись перед тобою. Ну, мені пора — скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і побігла геть.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію якоїсь установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, і душа жадала пригод.
Ми з Мар’яною сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитись? — один простягнув мені руку. — Віталік.
— Олеся. А це моя подруга Мар’яна. А мовчазного друга як звати?
— Олег, — тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам занадто несучасними та правильними. Віталік наставиво зауважив:
— Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Мар’яни ще й декольте занадто сміливе.
— Гм… Хлопці, не заглядайте, куди не слід. А то очі, ненароком, розбіжаться в різні боки, — сміялися ми з Мар’яною.
— А як же не заглядати? Ми ж хлопці. Ви ще й курите, мабуть? — продовжував допитуватись «мораліст» Віталік.
— Ну звісно! Але не в затяжку, — жартували ми.
Тільки тепер ми з Мар’яною помітили, що в хлопців щось не так із ногами. Віталік ледве пересувався, а Олег помітно кульгав.
— Ви тут лікуєтесь? — здогадалася я.
— Так. Я в мотоцикл врізався. Олег невдало зі скелі в воду стрибнув, — швидко відповів Віталік. — Нас скоро випишуть.
Ми з Мар’яною, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ще не знали, що Віталік і Олег — інваліди з дитинства. Їхня доля — жити в інтернаті. А ми для них були ніби віконцем у зовнішній світ.
У кожного такого хлопця була готова історія — про аварію, падіння, бійку…
Віталік і Олег виявились цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Мар’яною почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх шкода було, хотілося підбадьорити; по-друге, у них можна було багато чого навчитись.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Віталік дарував мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Олег кожного разу ніс оригамі, зроблене власноруч, і соромливо вручав Мар’яні.
Потім ми вчетверо сиділи на лавці: Віталік біля мене, Олег відвертався і дивився тільки на Мар’яну. Вона червоніла, але по всьому було видно — їй це подобалося.
Промайнуло тепле літо.
Настала дощлива осінь. Канікули скінчилися, попереду — випускний клас. І ми з Мар’яною забули про Віталіка та Олега.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — літо, час надій.
Ми з Мар’яною знову опинилися біля інтернату. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Віталік і Олег. Але ми просиділи дві години надармо.
Раптом із дверей вискочила дівчина і підбігла доЯ ніколи не зустріла Віталіка знову, та ця історія назавжди залишила в мені відчуття чогось світлого та водночас гіркого, як той засушений цвіт, що колись був живим.