Ой, слухай, як же вона прогавила свій шанс…
Соломія стискала в долоні результати аналізів. Папірці вже промокли від її поту. У коридорі жіночої консультації було так тісно, що не проштовхнутися.
— Соломія Михайлівна Коваленко! — гукнула медсестра.
Вона підвелася, зайшла до кабінету. Лікарка — жінка з втомленим поглядом і повним обличчям — узла від неї папку, швидко переглянула аркуші.
— Сідайте. — Її голос був байдужим. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Соломії стало холодно. Тарас? Але ж він…
***
Дома свекруха різала капусту на борщ. Ножем махала так, ніби точила злість на весь світ.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Савелівна.
— У мене все добре, — пробурчала Соломія, знімаючи куртку.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. У них мигнула тривога.
— Тарасу треба обстежитися.
Ніж завмер над дошкою. Ганна Савелівна випрямилася, наче струна.
— Що за дурниці? Мій син абсолютно здоровий! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Колись жінки і без аналізів народжували.
Соломія пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона механічно підняла їх, кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненими, ніколи не парними.
Тарас повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Тарасе, треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він швидко переглянув, відкинув на стіл.
— І?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Тарас схопився, почав ходити по кімнаті. — Та я ж здоровий, як бик! Подивись на мене!
І справді — широкоплечий, з густим чорним волоссям. Та здоров’я буває не лише ззовні.
— Тарасе, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні долинуло шаркання капців. Ганна Савелівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чутно.
— Я більше за все на світі хочу дітей, — тихо сказала Соломія.
— То чому їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Соломія відступила.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки разом — і нуль результатів! А тут якісь лікарі кажуть, що це я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Савелівна вдерлася в кімнату, немов танк.
— Тарасику, не слухай її! Це все від безділля. Працювала б більше — менше б по лікарнях ходила.
Соломія подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.
— Тарасе, ти справді так думаєш?
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: справжній чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Савелівна тріумфально кивнула.
— Правильно каже. Не чоловіче це діло — по лікарнях тинятися.
Соломія відчула, як усередині щось розірвалося. Наче надто натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Свекруха чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пил на комоді. Соломія мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі взагалі вдома сидіти не варто? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Пішла б працювати, а не по лікарях швендяла.
Тарас жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Соломія.
— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.
— До чого тут моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим виставити хочеш! Коли немає дітей — жінка винна! Так завжди було!
Соломія встала зі столу. Ноги не слухалися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла — і відразу тікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла вона.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Три дні працюєш — не бог знає яке навантаження!
Тарас нарешті підвів очі. У них мигнуло щось схоже на жалість. Але мовчав.
Вночі Соломія лежала й слухала хропіння чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поряд близька людина. Тепер дратував. Як вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Брала небагато — дві сукні, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ганна Савелівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Тарас вийшов із ванної, побачив рюкзак.
— Соломіє, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати вважає мене винною у всьому. Навіщо мені тут бути?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Ну не дурій. Куди ти підеш?
— До бабусі Марії.
—А потім, через роки, коли вона вже й не сподівалася, на порозі її нового життя з’явився він — той самий, що колись не захотів навіть слухати, — і в його очах вона побачила те саме розуміння, яке прийшло занадто пізно.