– Куди це ти такий гарний? – запитав сусід, побачив Кирила у строгому костюмі та краватці.
– До сина на випускний, – відповів той.
– Оце так! Як швидко рості чужі діти…
– Свої теж, – усміхнувся Кирило.
– Та хіба ж… Значить, скоро від аліментів звільнишся?
Кирило так глянув на сусіда, що тому стало моторошно:
– До чого це?
– Як до чого? Не набридло гроші колишній віддавати?
– Не набридло, – кинув Кирило і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов.
Поступово гарний настрій повернувся. Нахлинули спогади…
***
Того дня, коли його життя різко змінилося, Кирило перебував у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе у прекрасній квартирі, увагою жінок не обделений, у бізні – усе чудово. То чому ж йому так погано? Нічого не радує. Нічого не хочеться. Усе байдуже.
Вийшовши з офісу, Кирило зрозумів, що ось-ось почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.
Він викликав таксі: не вистачало ще підмокнути.
Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки в Кирила відродження не було.
Плюхнувся на заднє сидіння та провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось говорив, намагаючись вразити явно заможного клієнта, по радіо грала якась сумна пісня…
Кирило не любив таку музику…
Аж раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.
*Я жив тоді бездумно і безтурботно,*
*Шальна кров грала, мов вино.*
*Її любов здавалася безмежною,*
*Та я не думав про іне.*
*Але день у день марнуючи даремно,*
*Я робив їй боляче і боляч,*
*І втратив любов святу та щемну*
*У ті дні, коли вона була моя…*
Всередині занило… Біль розлилася тілом, і Кирило раптом усвідомив її джерело.
Оля…
Оленька…
Оксана…
Так він її називав у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Оксана Захарчук стане дружиною відомого у всій школі хулігана Кирила Гончаренка.
А він вірив. Знав, що так буде. Бо без неї він не зміг би жити…
Заради неї він вчився, заради неї пробивався в житті, заради неї став тим, ким є.
А вона…
Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди спокійна, уважна, прекрасна.
Ані слова докору, ані скарги.
Вона була задоволена усім.
І в якийсь момент Кирило вирішив, що так буде завжди. Що це – неминучість. Що вона ніколи й нікуди від нього не піде. Все зрозуміє, все пробачить.
І Кирила понесло. З’явилися гроші, а з ними – друзі, дівчата, корпоративи до світанку…
Оля мовчала. Нічого не питала. Приймала як належне…
Ростила синів…
Він не виправдовувався, не просив вибачення, не допомагав.
Забезпечував.
Вважав, що цього достатньо для її щастя.
Помилявся.
Одного дня все закінчилося фразою дружини:
– Кириле, я більше не люблю тебе.
– Та годі тобі! – здивувався він, – ти просто втомилася. Давай вечеряти…
Вона поставила тарілки на стіл. І твердо сказала:
– Ти не зрозумів. Ми маємо розлучитися. Я більше не можу й не хочу бути з тобою.
– А про дітей ти подумала?! – скрикнув Кирило і сам здригнувся від банальності сказаного.
– Звісно. Вони мають жити в любові… а не у шлюбі…
– Ну й пропадай! – гаркнув Кирило, схопив куртку і пішов.
Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне шукати його, дзвонити.
Оля мовчала.
Він приїхав додому і в передпокої побачив сумки з її речами. Її та дітей…
– Що ти робиш? – запитав він.
– Збираю речі, – спокійно відповіла Оля.
– Навіщо?
Вона здивовано подивилася на нього.
– Годі це, – Кирило скривився, – не треба… Я сам піду…
І пішов.
Усе залишив дружині та синам.
У його картині світу інакше бути не могло.
Після розлучення Оксана кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли хотів, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має на це право.
А потім Оксана несподівано вийшла заміж.
Кирило лютився. Як вона насмілилася?! Вона! Мати його дітей! Та вона ноги має йому цілувати, що він усі гроші їй залишив, такі аліменти платить, окрім цього допомагає!
І він став методично отруювати життя колишній дружині.
Особливо, коли напивався.
Так, таке з ним стало траплятися частіше.
Дзвонив, писав образливі повідомлення…
Навіть погрожував…
Оля не реагувала. Просто в якийсь момент заблокувала його у соцмережах та телефоні.
Тоді він став чатувати її на вулиці…
Протверезившись, Кирило завжди проклинав себе за те, що знову не впорався з емоціями, що наробив тогоЩойно він припинив думати про давню біль, зиркнувши на сина, що посміхався йому з-поміж натовпу, і раптом зрозумів – справжнє щастя ніколи не пізно знайти, коли серце нарешті відчиняється для прощення.