Кінець кінцем зрозумів свою помилку
Оксана стискала в руці результати аналізів. Папір уже просякнув потом. У коридорі жіночої консультації яблоку впасти було ніде.
— Оксана Миколаївна Шевченко! — голосно викликала медсестра.
Дівчина підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — повна жінка з втомленими очима — взяла з її рук папку, швидко переглянула аркуші.
— Сідайте. — Вона холодно глянула на результати. — У вас усе гаразд. Обстежте чоловіка.
Оксана похолола. Тарас? Але ж він…
***
Дома свекруха рубала капусту на борщ. Ножем махала так, ніби збиралася когось зарізати.
— Ну що, донечко, які вісті? — не підводячи голови, запитала Ганна Іванівна.
— Зі мною все добре, — пробурчала Оксана, знімаючи куртку.
— То чого ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них блиснула тривога.
— Тарасові треба обстежитися.
Ніж завмер над дошкою. Ганна Іванівна випросталася, як струна.
— Яку дурню ти несеш? Мій син здоровий, як бик! Це ваші лікарі — нічого не тямлять. Колись жінки й без аналізів народжували.
Оксана пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна чорна, друга сіра. Вона машинально підняла їх і кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненим, ніби не призначеним бути разом.
Тарас прийшов пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Тарасе, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона подала йому папери. Він швидко переглянув і відштовхнув їх на стіл.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— З якого дива? — Тарас схопився з крісла, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивися на мене!
І справді — широкоплечий, із густим чорним волоссям. Та здоров’я не завжди видно зовні.
— Тарасю, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні почулося шаркання капців. Ганна Іванівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чути.
— Я б хотіла дітей більш за все на світі, — тихо промовила Оксана.
— То чому їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Це був болячий удар. Дівчина відступила.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки живемо — нічого! А тепер якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Іванівна увірвалася в кімнату, як бульдозер.
— Тарасику, не слухай її! Це все через безділля. Працювала б більше — менше б по лікарях товклась.
Оксана подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Тарасе, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий мужик по лікарнях не бігає.
Ганна Іванівна торжествуюче кивнула.
— Правильно каже син. Не чоловіча це справа — по лікарнях тинятись.
Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Наче туго натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Свекруха чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля недостатньо чиста. Курять на комоді. Оксана мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі взагалі вдома сидіти не варто? — отруйно запитала Ганна Іванівна за вечерею. — Кра**Тарас пізно зрозумів свою помилку, коли побачив Оксану з дитиною на руках та щасливим поглядом, який вже ніколи не належатиме йому.**