— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки влупилися в Ліду, ніби гарячим залізом по серцю. Боляче. Вона мовчки чистила картоплю, стискаючи зуби.
— На нас уже пальцями показують! Батько — то ще зрозуміло, він чоловік, а ти? Жінка! Хазяйка роду! Тобі не соромно?
Сльоза покотилася по щокі, зупинилася на мить, потім впала на долоню. За нею друга, третя… А донька все гарчала, немов злий пес.
Костя, її чоловік, сидів на стільці, понуро опустивши плечі.
— У нас батько хворий, ти що? Його ж треба доглядати! — голос його затремтів. — Невже так можна? Він тобі молодість віддавав, разом дитину виростили, а ти тепер… що? Як він захворів — ти хвостом закрутила? Ні, матуся, так не йде…
— А як йде? — спитала Ліда.
— Ти що, знущаєшся?! Подивись на нього! Вона знущається!
— Мов би я тобі не мати, Танечко, а ворог смертельний… Оце він тобі став рідним, як занедужав…
— Мамо! Що ти несеш?! Яка сирота?! Досить, я зараз дзвонітиму бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба!
— Уявляєш? — обернулась Таня до батька. — Іду з університету, а вони… під ручку йдуть, він їй віршики читає. Мабуть, сам складає, так, мамо? Про коханьце, певно?
— Зла ти, Таню. Дуже зла…
— Жодного каяння! Все, я кличу бабусь, нехай вони з тобою розмовляють!
Ліда розпрямилася, гладко випрямила складки на сорочці, струсила невидиму порошинку.
— Ладно, дорогі. Я піду.
— Куди, Лідко?
— Від тебе, Костю.
— Як це… від мене? А я? А як же я?
Донька в цю мить вже горланила щось у телефон, злісно блимаючи очима.
— Та-а-ань! — завив Костя, ніби по покійнику. — Танюсю…
— Що? Що з татом? Спина? Де болить?
— Ой, ой… вона… мати… пішла.
— Як пішла? Куди?! Мамо, ну що ти видумала?! У такі роки?!
Ліда хитнула головою. Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти раніше, та Костя захворів — хребет, мовляв, грыжа…
— Лідо… мені здається, там грыжа…
— На МРТ нічого не показало.
— Та що вони там бачать, ці лікарі! Вони ж спеціально спочатку не кажуть!
— Навіщо?
— Ну… щоб потім більше грошей здерти! У Петровича на роботі так само було…
Тоді Ліда лишилася. Не змогла кинути «бідолашного». А тепер…
— Скільки тієї житті, Лід? — сказала її подруга Оля. — Ти ж на них, як кріпак, пашеш. Що тобі твій Кость доброго зробив? Ні-че-го.
Всі молоді роки гуляв, як дурний кобель… таскав ту перукарку… як її…
— Мілка.
— О, точно! Мілка, мов корова на шоколадці! А ти? Ти на роботах, а він — на дивані.
Йому санаторій треба — Костько летить на море. А Ліда? На город — то до свекрухи, то до мами. А те, що в сорок років нога віднімається — то нічого, так і норма!
— Олю, — боронячись, промовила Ліда, — Костько він…
— Що він? З іншого тіста? Ааа… точно, він же чоловік — священна тварина!
Оля розповіла страшне: як колись, п’яну, Костько намагався її зґвалтувати. А його мати… дивилася. І ще звинуватила Олю, мовляв, сама спокушала.
Тоді Ліда задумалась.
Вона пригадала, як інші жінки згадували своїх чоловіків: «Питаю в Віктора», «Ми з Іваном вирішили»… А у неї?
Раз на рік — спільна фотографія.
Подарунки? Пилосос. Мантоварка. Бо Кості манти подобаються. Духи… які йому самому подарували.
На 8 Березня — три тюльпани.
Як так вийшло? Ніби вона проспала життя.
— Олю… чому ти мені раніше не сказала?
— Тобі? Ти ж свята жертва: у Кості гастрит, у Тані фігурне катання, а у Ліди — за всіх робота!
Потім Ліда зізналася, як вийшла за Костя.
— Мене мати змусила… Він був нікчемний, нещасний… Я його пожалувала…
— КотВона глибоко зітхнула, закрила валізу та вийшла з дверей, щоб ніколи більше не озирнутися.