Давно це було, ще за часів, коли в Києві вулиці були тихішими, а люди добрішими. Жила собі Марія Іванівна, жінка з добрим серцем, що завжди мріяла не стати злою свекрухою. Вона виховувала сина Тараса, розуміючи, що колись він створить свою родину, і ніколи не намагалася його зв’язати.
Коли Тарас привів до хати наречену — лагідну дівчину на ім’я Олеся, Марія Іванівна прийняла її з теплотою. Олеся ж робила все, щоб сподобатися: хвалила страви, захоплювалася порядком у хаті, сипала компліментами. Здавалося, між ними не буде суперечок.
Молоді вирішили жити окремо. Тарас натякнув, щоб усі жили разом, але мати лише знизала плечима.
— Я вас, звісно, не проганяю, сину, але це не дуже дотепна ідея. Молоді й батьки повинні мати свій простір. Та й додому — не два господарі, як кажуть.
Тарас погодився, але оренда коштувала дорого, тож Марія Іванівна запропонувала допомогти:
— Даватиму третину, доки не встанете на ноги.
Вона раділа, що так врятує мир у сім’ї. Адже пам’ятала, як сама колись жила зі свекрухою — і навіть при всій доброті тієї жінки, суперечки були неминучі. Страви не смакували, розпорядок дратував. Терпіла, щоб не образити.
Тарас і Олеся зняли хату неподалік. Марія Іванівна раділа: бачити сина хотілося, але під одним дахом — ні.
Олеся працювала у дитячому садочку за мізерну платню, а Тарас не поспішав шукати кращої роботи, влаштовувався на заводі.
Як тільки вони заселилися, Марія Іванівна прийшла на допомогу.
— Ой, дякую вам! — скрикнула Олеся. — Таке безладдя, не знаю, звідки почати.
Мати взяла ганчір’я, мило й пішла прибирати. Олеся лише дивилася, як Марія Іванівна миє, чистить, розкладає. Видно було, що власне господарство для неї — тягар.
В результаті Марія Іванівна все зробила сама. Олеся дякувала, обіцяла вчитися, але жінка вже ледве чула — так втомилася.
Наступного дня Тарас запросив матір у гості на вихідні.
— Прийдемо до вас, добре?
— Приходьте, — відповіла.
Вечеря вимагала зусиль, але жінка була рада. Думала, почує, як у молодих ідуть справи.
Та коли вони прийшли порожніми руками, настрій у Марії Іванівни впав. Вона напекла, наварила, нарізала, а вони навіть печива не принесли.
Не в грошах справа — просто нечемно. Але ж син і його дівчина цього не розуміли. Марія Іванівна подумала: “Молоді, гроші тісні, нехай.”
— Мамо, можна залишки заберемо? — спитав Тарас після вечері.
Вона зітхнула. Сама б рада була не готувати, але для сина — нічого не шкода.
— Берите.
Так почалося.
Марія Іванівна працювала вдома, і коли Тарас одного дня подзвонив із проханням прийти на обід — вона очікувала чого завгодно, але не цього.
— Мамо, можна я до тебе? В їдальню йти дорого.
Вона розгубилася, але відповіла:
— Приходь.
Спочатку думала — разове прохання. Та Тарас почав приходити щодня. Продукти зникали швидше, робота стояла. Але як відмовити власній дитині?
Якось вона обережно запитала, чому не бере їжу з дому.
— Та Олеся мало готує. До речі, може, у вихідні до вас на вечерю?
— Не зможу, — брехливо відповіла Марія Іванівна.
Щось треба було робити. Але сказати прямо вона боялася — щоб не здатися скупою.
Так минуло три тижні. Тарас обідав у матері, потім підтягнулася й Олеся. Жінка вже звикла, що стала для них кухарем.
Але одного разу син перетнув усі межі.
— У Олесі скоро день народження. І ми тебе запрошуємо! — радісно повідомив він.
Марія Іванівна розтанула.
— Дякую, сину.
— Слухай, а можеш прийти зранку? Допоможеш прибрати, приготувати.
Вона завмерла.
— Сама не впорається? — сухо запитала.
— Та ні, — сміявся Тарас. — Вона готувати не вміє. Можеш удома зробити й принести. Тільки поспіши, бо я вранці на роботі. А ще на стіл накриєш? Бо Олеся піде на зачіску.
Марія Іванівна закипіла.
— Ні, не прийду.
— Чому?
— Я не хочу бути вашою служкою.
— Та що ти, мамо! Це ж дрібниці!
— Дрібниці? — її голос задрижав. — Півдня стояти біля печі — дрібниці?! Нехай Олеся сама готує. Це ж її свято! І гроші на продукти — чиї? Твої?
— Та в нас зараз немає…
— Якщо є на зачіску — знайдуть і на їжу. І більше на обід не приходи. У мене не їдальня!
Вона ще хотіла додати, щоб самі платили за хату, але злякалася — раптом переїдуть до неї. Тоді точно стане їхньою служницею.
Ні Тарас, ні Олеся навіть не вибачилися. Як вони влаштували свято — Марія Іванівна так і не дізналася.
А потім вона зрозуміла: добра мати не та, що годує сина до старості, а та, що вчасно відпустить його з-під крила. Одружився — то живи самостійно. А то все одно на мамину кухню біжить.
