Переїзд у нове житло – завжди клопітна справа.
Ось і Оксана з чоловіком Ігорем, нарешті купивши більшу квартиру у Львові, готувалися до переїзду після свят.
Вони вже почали складати речі у великі коробки, відсортовували – щось на викид, щось акуратно запаковували…
Дійшла черга до великої шафи з антресоллю. Ігор перед роботою дістав зверху коробку з ялинковими прикрасами, а заодно витяг усе інше й склав окремо. Тепер Оксані довелося це розбирати.
Звичайно, на антресолях зберігається те, що не потрібно щодня, але викидати не хочеться – раптом ще знадобиться.
Олена взяла двотижневу відпустку, щоб все перебрати й вирішити: що брати в новий дім, а що ні. Справа була нелегкою. Що робити з її шкільними зошитами, свідоцтвами, грамотами? Коли були живі батьки, вони все це берегли, а тепер це перейшло до неї як спадщина.
Вона сиділа біля купки спогадів і переглядала кожну річ. Частину відразу викидала у великий смітник, а інше відкладала. І ось у руках опинилася невелика дерев’яна скринька, обклеєна черепашками та камінцями, загорнута у льняний мішечок.
Це був подарунок дідуся, який привіз їй з Одеси, коли їй, Оксані, було десять. Скринька стала її маленьким скарбом – там вона ховала найдорожчі дитячі дрібниці.
«Цікаво, чи є щось подібне у Софійки?» – подумала вона, але сумнівалася.
Сучасні діти занадто практичні й не схильні до романтики. У десять років вони вже знають, ким хочуть бути.
А вона в їхні роки навіть не замислювалася про це. Пішла у звичайний інститут, вивчилась на бухгалтера й працювала на місцевій фабриці.
А ось Ігору пощастило – він мріяв стати архітектором і ним став. Навчався у Києві, а потім повернувся у рідне місто, де тепер проектував будинки.
І Софійка така ж рішуча. Хоча в одинадцять ще не вибрала професію.
Оксана тримала скриньку і боялася її відкрити. Що вона там побачить?
Нарешті підняла кришку. Всередині – дешевий кулон із зламаним замочком, який мама колись купила на ярмарку.
Бабусіна брошка у вигляді метелика з камінцями, де кілька випали.
Великий перламутровий ґудзик – дуже гарний, але вже не пам’ятала, від чого він.
Рожева помада в золотому футлярі – подарунок подруги у восьмому класі, який мама забороняла використовувати.
І раптом – оксамитова краватка-метелик! Глибокого синього кольору, пошита вручну.
Спогади повернули її у минуле. Новий рік у школі, коли прийшли хлопці з іншого класу.
Чи то їхній зал був на ремонті, чи то була ініціатива директора – вже не важливо.
Гості виступили з концертом, а потім були танці. Перші у її житті. П’ятий чи шостий клас?
І саме тоді вона «закохалася» – якщо можна так назвати дитячу захопленість.
Хлопчик у світло-синьому костюмі й цій самій краватці стояв на сцені й читав вірші, які здалися їй надзвичайно дорослими.
А ось і листок у клітинку, де вона їх записала.
Вона мріяла, щоб він запросив її на танець. Стояла в куточку в білій сукні з бантом, у шкіряних туфельках, з розпущеним волоссям – вперше не у кісках.
Але він не запросив. Пішов раніше.
Вона з подругою пішла слідом. Він швидко одягнувся, знявши метелика, натягнув шапку й вийшов.
Дівчата бачили, як він кинув краватку в кишеню, але та впала. Вона підняла її й вибігла на шкільний ґанок, але хлопчик уже сів у батьківську машину.
Так вони й не познайомилися.
Минули роки, а скринька зберегла цей маленький епізод. Вона поклала всі речі назад і поставила скриньку на полицю – нехай буде на очах.
Це частина її минулого, нехай залишиться.
А коли Софійка прийшла зі школи, одразу помітила скриньку.
– Це твої скарби? Звідки така краса? – вона дістала брошку, потім краватку.
За обідом Олена розповіла про того хлопчика.
– А знайти його не пробувала? – спитала донька.
– Де? Я навіть імені його не знала.
Ввечері прийшов Ігор.
– Тату, – сказала Софійка, – мамі у школі хлопчик подобався! Вона досі зберігає його краватку.
– Софіє! – збентежилася Олена.
– А розголошувати чиїсь таємниці – негарно, – посміхнувся Ігор.
– До речі, у неї є бабусина брошка й цей метелик! – донька підійшла до скриньки й витягла краватку.
– Один хлопчик загубив, а мама підняла.
Ігор придивився, потім узяв її в руки.
– І де ж вона взялася? – спитав він.
– Як казала Софійка – хлопчик загубив, я знайшла. Повернути не змогла, ось і зберігала.
Раптом Ігор усміхнувся.
– Це моя краватка. Батько купив її у Польщі. Я шукав її тоді по всій школі…
– То це був ти? – прошепотіла Олена.
Доля раділа.
Вони весь вечір згадували минуле: як закіА потім, коли ялинка засяяла яскравими вогниками, Оксана зрозуміла, що найцінніший скарб – не речі, а ті моменти, які повертаються з минулого, щоб нагадати, що все у житті має свій сенс.
