Оксана летіла до свого коханого, немов на крилах щастя. Нарешті її син закінчив школу й вступив до університету. Тепер вона з чоловіком зможуть жити разом.
Відправивши сина на навчання, того ж дня вона купила квиток на поїзд і вирушила до Ярослава. Вони були одружені лише три роки, але знали один одного, здавалося, ціле століття.
Їхні стосунки не були легкими – вони важко починалися, ще важчіше тривали, але доля обіцяла їм щастя. Принаймні, Оксана в це вірила.
Познайомились вони вісім років тому. Тоді вона ледве оговталася після розлучення з першим чоловіком і довго нікого не підпускала до серця. Аж поки не зустріла Ярослава. Навіть з ним вагалася – чи варто починати щось нове. Але він довів, що він не схожий на її колишнього Олега.
Півроку вони зустрічалися, а потім почали жити разом. Ярослав переїхав до неї, бо в його маленькій квартирці їм усім було б тісно. У Оксани був син, Миколка, десяти років. Хлопець був гарний, але з вітчимом знайшов спільну мову не відразу.
Проживши три роки, Ярослав захотів офіційно оформити шлюб, але Оксана не поспішала. Їй здавалося, що штампи в паспорті вже нічого не вирішують. Вони не захищають від зради – ні чоловіка, ні жінку.
Їй і так було добре, вона не хотіла нічого змінювати.
Ярослав спочатку погодився з нею, але з часом зрозумів – йому цього мало. Він хотів називати Оксану дружиною у всіх значеннях цього слова. Дійшло до ультиматуму: або весілля, або розставання.
Оксані не сподобався його натиск, і вона вибрала розлучення. Так вони прожили окремо півроку.
За цей час Ярослав переїхав до Львова – старий друг запропонував йому гарну посаду. Додому він навідувався рідко, лише раз на два місяці, щоб провідати батьків. І саме під час одного з таких приїздів він знову побачив Оксану.
Вона гуляла парком, виглядала щасливою й легкою – аж поки їхні погляди не зустрілися. В її очах він побачив те саме, що й у своєму серці: вона все ще його любила. І нічого з цим не могла вдіяти.
Вони знову почали бачитись, але тепер на відстані. Іноді вона приїжджала до Львова, іноді він – до Києва. Кожна зустріч була виміряна днями, але кожна – сповнена тепла й пристрасті.
Бачились вони раз на місяць, рідше – двічі. Ярослав не раз казав їй переїхати до нього. Встиг придбати двокімнатну квартиру, хоч ще виплачував кредит.
Оксана теж мріяла про це, але життя ставило перепони. Син-підліток потребував уваги, а ще мати захворіла – за нею потрібен був догляд. Два роки Оксана витягувала матір із хвороби, але, на щастя, та видужала.
«Ще поживете!» – радісно сказав лікар, виписуючи її з лікарні.
Ганна Миколаївна більше не тримала доньку, але Миколка вступив до старших класів. Він не хотів міняти школу й благав матір почекати, поки закінчить навчання. Довелося поступитися.
Влітку, перед десятим класом сина, Оксана та Ярослав таки розписалися. Побачивши, як це його врадувало, вона навіть пожалкувала, що не зробила цього раніше.
Тепер вони були чоловіком і дружиною, хоч і жили окремо. Але от, Микола вступив до університету. Оксана пишалася сином і розуміла – настав час влаштувати її особисте життя. Ярослав не знав точної дати її приїзду – вона хотіла зробити сюрприз.
Вона склала валізу, сіла у поїзд і поїхала до нього. Уявляла, як зустріне його в новій білизні, розсипле троянди на ліжку, приготує вечерю. Всі ці мрії крутилися в її голові, поки потяг наближався до Львова.
Вона впевнено відчинила його квартиру своїм ключем – і завмерла. На неї дивилися зелені очі рудої дівчини, гарної та дуже молодої.
«Ти хто?» – видихнула Оксана.
«Я Мар’яна… О, ви, мабуть, Оксана? Вибачте, я зараз піду!»
«Іди? Ти хто тут взагалі?» – не вгамовувалася вона.
«Не хвилюйтеся… Я подруга вашого чоловіка».
«Що?!» – Оксана відчула, ніби земля під нею розверзлася.
«Я знаю, він вас любить. Але йому було самотньо. Ми просто дружили спочатку, але потім… Він говорить, що я для нього нічого не значу. Тільки ви».
Оксана не вірила своїм вухам. За півтора роки вона нічого не помітила.
«Я збираюся йти. Ви ж не попередили, що приїдете», – поспішно сказала дівчина.
«Ти тут не вперше?»
«Ні. Кожного разу, коли ви приїжджаєте, я йду до подруги. Ми завжди прибирали сліди…»
Двері відчинилися – на порозі стояв Ярослав. Його обличчя було блідим.
«Оксанко, прости… Це нічого не значить!»
«Півтора роки брехні? Ось що значить твоє кохання?»
«Ти що їй наговорила?» – звернувся він до дівчини.
Оксана не слухала. Вона схопила валізу й вийшла, не озираючись.
Повернувшись додому, вона не могла стримати сВона жила далі, так і не пробачивши його, але одного дня зрозуміла, що інколи щастя – це не залишитися, а вчасно піти.