Запах свіжозвареної кави та теплих булочок розливався по кухні, немов заспокійливе замовляння. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані та щастя. Соломія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння донечки Марійки у спальні. Спокій і благодать.
Дзвінок у двері пролунав занадто різко. На порозі стояв Ярослав, син Дмитра від першого шлюбу. Очі йому горіли незвичним збудженням, а щоки палали.
— Тату! — видихнув він, ледь переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Учора! Зняла апартаменти в центрі… Каже, сумно їй без нас!
Ім’я «Людмила» зависло у повітрі тяжко й неначе несолоно, як стук у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася у «щасливому майбутньому» з австрійцем, залишивши шестирічного Ярика на руках збентеженого батька та літніх дідуся з бабусею. «Назавжди!» — значилося в тому єдиному, прощальному листі. А тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Соломія з холодним каменем під серцем.
Зустріч у пафосному ресторані була спектаклем у одній дії. Людмила влетіла рожевим хмарою шифону та важкого, приторного парфуму.
Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так сумувала за синочком!»
Її пальці, обтяжені перснями, раз-у-раз тягнулися до руки Дмитра. «Дмитрику, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Соломія відчула, як він напружився. Ярослав же дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозу, що скотилася по її нафарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Людмила на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Дмитрику! Допоможи! Кран… сорвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки підвівся, одягнувся. Соломія лежала, дивлячись у пітьму, слухаючи його кроки. Він повернувся за годину, пахнучи холодом і сирістю.
— Полагодив? — тихо спитала Соломія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… у всьому в одному рушнику зустріла. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Людмили, тонкий і наляканий:
— Дмитрику, у під’їзді… світло мерехтить! Як у фільмі жахів! Боюся вийти! Ярик на заняттях… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа в під’їзді справді мерехтіла. Він угвинтив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно опершись о одвірок.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Каву зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Соломія чекає. І без кофеїну мені вистачає енергії.
Він пішов, залишивши її у дверях, а її обличчя на мить перекривила зла гримаса, швидко замінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Ярослава, що тріщав від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Людмила лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкової халатки.
— Дмитрику… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так злякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на кинуту на підлогу порожню пляшку. Викликав швидку. Поки чекали, спитав у Ярослава спокійно, ніби про погоду:
— Їли щось? Пили?
— Мама сказала, що це через стрес… — зніяковіло пробурмотів син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Людмила намагалася вчепитися за рукав Дмитра, коли він уже йшов:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли він зустрівся із Соломією вдома, вона прочитала не співчуття, а втому та гірке презирство до цього дешевого фарсу. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Тільки декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того австрійця вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Сольо. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї».
Зазнавши фіаско з Дмитром, Людмила звернула всю увагу на Ярослава.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особНарешті Ярослав подивився на матір чистим поглядом, і тепер їх родина могла дихати глибше, знаючи, що минуле залишилося позаду.