– Здається, вже Іван Сергійович… – промовила Оксана, замішуючи олів’є.
– Та що ти видумала? – зморщив чоло Михайло.
– А ось – Мар’янку підняв, щоб зірку на ялинку причепити, а не вийшло. Колись ж… – Оксана зітхнула.
– Та в мого батька ще пороху в порохівниці вистачить! Може, просто втомився трохи, – махнув рукою Михайло.
– Ні, Михайле, час не зупиниш. Тепер раз на тиждень їздитимеш до батьків за продуктами, і без заперечень, – Оксана поправила коси й взяла салатницю. – Ходімо до столу.
Іван Сергійович усе почув. Він зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком застав розмову сина з невісткою.
У родині Гнатюків була новорічна традиція: збиратися в батьківському домі на святкову вечерю. І цього року не стало винятком. Найстарший син із родиною приїхав першим. Невістка допомагала готувати, а онуки в вітальні гучно прикрашали ялинку.
Іван Сергійович відкрив кран, сів на ванну й задумався:
«Все вірно сказала Оксана. Пішов на пенсію – і раптом здалося, що нікому не потрібен. А потім як покатило – нічого не хочеться, аж життя обридло».
– Іване Сергійовичу, ви у порядку? – тихо запитала Оксана, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима вже стрибгав маленький Юрчик.
– Заходь, мій козаче! – Дід пропустив онука.
За столом Іван Сергійович сумно мовчав. Піднімав чарку механічно, коли говорили тости, і відпивав по кілька ковтків.
– Тату, чого ти ніби не в дусі? Свято ж, треба веселитися! Чи може, нездужаєш? – поцікавився Михайло, коли збиралися йти. У коридорі Оксана підштовхувала чоловіка плечем.
– Ні, все добре, сину. Привозите онуків на канікули. Далеко не плануєте? – спробував посміхнутися дідусь.
– У нас ремонт, Іване Сергійовичу. До сватів дітей відвеземо, вже домовилися, – підхопила Оксана.
– Ну добре, якщо так, – зідхнув батько. «Хоча б сватам трохи пораділи».
Оксана щось шепнула Михайлу.
– До неділі заїду, продукти привезу, – сказав син і вийшов.
Мати розвела руками:
– Які ще продукти? Магазин у дворі! Якщо чого треба – батько сходить.
– Навіщо, Ганно Василівно? Нехай Михайло везе. Вам же на п’ятий поверх тягати! – наполягала Оксана.
Коли родина пішла, мати ще довго буркотіла:
– Оце ще… Онуків не дає, до крамниці не пускає, що це в неї таке?
– Оксана добра, Ганно, піклується про нас, – заспокоював Іван Сергійович.
– Та нам же не сто років! Ніби вже на списанні. І онуків не дають…
– Привезуть. Чи не чула – до сватів цього разу?
Мати замовкла.
«А може, й дарма я до Оксани так«А може, й дарма я до Оксани так холодна — адже саме вона частіше за всіх приходить, сміється і допомагає, тоді як інша невістка тільки соління забирає».