– Іван Сергійовичу, можете вже відпочивати, – промовила Олеся до чоловіка, викладаючи олів’є на тарілку.
– Звідки такий висновок? – здивувався Дмитро.
– Дивись, навіть Софійку не зміг підняти, щоб зірку на ялинку повісити. А раніше ж… – Олеся зітхнула.
– Тато в мене ще міцний, як дуб! Може, просто втомився трішки, – заперечив Дмитро.
– Ні, Дмитре, час не зупиниш. Ти тепер раз на тиждень батькам продукти возитимеш, і годі сперечатися, – Олеся поправила коси, взяла салат і дістала з шафи намисто. – Заходьмо до столу.
Іван Сергійович почув усе. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком застав розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Коваленко завжди збиралися в батьківському домі на велике святєве застілля. І цього року не стало винятком. Старший син із сім’єю приїхав першим. Невістка допомагала накривати, а онуки в вітальні вже приймалися за оздоблення ялинки.
Іван Сергійович увімкнув воду й сів на край ванни:
“Все вірно сказала Олеся… Так воно і є. Як пішов на пенсію — одразу відчув себе непотрібним. А потім — як у нажиті колії: нічого не хочеться, все набридає, хоча б у подушку рикав!”
– Іване Сергійовичу, все гаразд? – тихо запитала Олеся, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима стояв маленький Юрко і припідносював.
– Заходь, швиденько! – Дід пропустив онука.
За столом Іван Сергійович все більше занурювався в сумні думки. Межника піднімав чарку, коли говорили тости, і лише ковтав по кілька крапель.
– Тату, чого ти такий похмурий? Свято ж, можливо, щось болить? – спитав Дмитро, коли сім’я збиралась йти. У передпокої Олеся штовхала чоловіка, щоб той перепитав батька.
– Нічого, сину. Привозьте онуків на вихідні. Чи не плануєте кудись поїхати? – примушено змінив тему Іван Сергійович.
– У нас ремонт, Іване Сергійовичу, нікуди не поїдемо. І вам треба відпочити, а дітей відправимо до моїх батьків — так уже домовилися, – втрутилася Олеся.
– Ну, якщо так, то й сватам треба поняньчитися з внуками, – засмучено пробурчав дід.
Олеся щось шепнула Дмитру на вухо.
– До неділі, тату, заїду, завезу вам усього потрібного, – сказав син і повів сім’ю до дверей.
Мати розвела руками:
– Які щось продукти? Магазин у дворі, овочів повно. Якщо треба, батько сходить.
– Навіщо, Віро Григорівно? Дмитро все привезе. Не треба вам на п’ятий поверх без ліфту тягнути — відпочивайте краще, – наполягала Олеся.
Син із сім’єю пішов, а мати ще довго буркола:
– Оце ще… Внуків заберуть, щоб у магазин не ходили? Що вона знову видумала?
– Олеся добра, Віро, піклується про нас. Не накручуй себе, – сказав Іван Сергійович.
– Та нам же не сто років, щоб так дбати! А виходить, ніби ми вже непотрібні, і внуків теж не дають.
– Привезуть, привезуть. Чула ж, що тепер до сватів.
Мати замовкла.
“А може, і справді, я до неї надто сувора? Вона завжди приїжджає, допомагає, посміхається. А друга невістка тільки за соліннями забігає. Про зятя й казати нічого…”
– А чого ти, Іване, такий понурий? – звернулася до чоловіка Віра Григорівна.
– Втомився трішки, – відмахнувся він.
– Зрозуміло. Лягай, я тобі телевізор увімкну, – запропонувала Віра.
Віра Григорівна пішла на кухню прибирати посуд, який помила Олеся.
Іван Сергійович лежав на дивані й думав, думав…
“Не вийшло з онукою зірку повісити, а як улітку на дачу приїдуть — і яблука зривати не зможу? А Софійка ж така легенька… Куди ж сили поділися?”
Тоді Іван Сергійович вирішив: треба до літа себе в нормі тримати. Не як у двадцятирічного, але щоб внучку підняти міг без зусиль.
І почалося. Щодня багато ходив — з чогось же треба було починати. Під ліжком знайшов старі гантельки, засипані пилом. Піднімати їх — таке задоволення! Потім і на турнік став зазирати, поряд із па́рубками підтягувався.
Сили почали повертатися. До дачного сезону він почував себе так, ніби знову двадцять пішло! На ділянці прибрав сміття, зробив онукам ігровий куточок — щоб їм весело було.
У серпні, коли яблука і сливи наливалися соком, старший син привіз на дачу дітей. Софійка аж пищала від маленького майданчика. І Юрко був у захваті. Весь день дідусь із онуками провів: то в саду грав, то на річку водив, то на піску хати будував.
Наступного ранку Юрко підійшов до сливи й попросив:
– Діду, дай он ту сливу!
– Давай сам, Юрку! – радісно підхопив онука Іван Сергійович і підняв його вгору.
Юрко зірвав аж три сливи.
– А я, дідусю! – заплескала в долоні Софійка.
– І тебе підніму! – сміючись, припідняв внуІ Софійка, сміючись, схопила дідуся за шию, а Іван Сергійович, відчуваючи, як серце знову б’ється молодо, усміхнувся, бо зрозумів – головне не вік, а радість, яку ти даруєш близьким.