Мені було лише одинадцять років, коли моя мати вирішила вийти заміж.
Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ним, тому вона відвезла мене до бабусі. Мати ніколи нам не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею ледве виживали на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала матір, але, слава Богу, мене не відкинула. Вона казала, що я вся в батька.
Грошей було мало, але ми справлялися. Бабуся стала для мене і матір’ю, і батьком. Я ділилася з нею всім: першими закоханостями, підлітковими драмами. Вона завжди підтримувала мене.
Коли я вступила до університету, бабуся померла. Родичів у мене більше не було, тож я успадкувала її хату. Коли оформила всі документи, раптом прийшла моя мати. Я її не бачила роками.
Вона запропонувала помінятися: у них була маленька двокімнатна квартира в Києві, а у мене — просторий будинок. Казала, що мені одній забагато місця. А коли я відмовила, розлютилася:
«Ти невдячна! Я ж тебе народила!»
–––––––––––
Я не стала її слухати й відповіла:
«Мене виховувала бабуся. Де ти була все цей час? Просто викинула мене, як бездомну собаку, коли вийшла заміж. Тому я тобі нічого не винна».
Після того ми не бачилися п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина, і ми жили в моєму домі.
Усе було добре: син здоровенький, працювали із чоловіком, як усі нормальні люди. І раптом знову з’явилася мати. Я не хотіла пускати її у своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім повертається? Син підійшов і запитав:
«Мамо, хто це прийшов?»
Мати одразу почала:
«Я твоя бабуся! Пустиш мене? Твоя мати не дозволяє».
«Але я тебе ніколи не бачив», — здивувався син. — «Мамо, це правда? Чому ти ніколи не розповідала?»
–––––––––––
«Йди до кімнати, поговоримо пізніше», — сказала я й повернулася до матері: — «Навіщо ти прийшла? Я не хочу тебе бачити. Ти мені брешеш».
Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили: продала старе житло, щоб купити нове, але її чоловік забрав гроші й зник. Тепер їй нічого не лишилося, і вона згадала про мене.
«Дай мені тут пожити. У мене більше немає дітей. Ти ж не виженеш власну матір? Ти ж добра людина. Я ж тебе народила!»
Я пустила її переночувати. Не можна ж, щоб людина на вулиці залишилася. Подзвонила маминій тітці, яка мешкала в селі, і сказала, що чоловік завезе її туди. В селі завжди знайдеться робота. Хай живе там. А в мій дім я її не пущу. Бо мене виростила бабуся.
Перед від’їздом мати знову почала кричати:
«Чому ти така жорстока? Я ж тебе народила!»
Так, чому ж я така жорстока?