— Тобі одній це навіщо? — Ти мене чорствою називаєш?! Мене? Це ти спершула забув про засоби захисту, потім про всі пристойності, а тепер вагітну до мене в хату приволік і вимагаєш кімнату побільшу! Як тобі така ситуація, сину?
Марія говорила різко, але чесно. Вона не намагалася нападати. Ні, вона хотіла захистити своє.
А Петро ходив по хаті, якби шукав зручну позицію для наступу, вираховуючи слабкі місця. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Марія з Іваном, царство йому небесне, переїхали у першу власну оселю. Навіть без ліжка — спали на надувних матрацах. З часом склали гроші на другу квартиру, для сина. Потім збудували дачу. На дві сім’ї, щоб колись на веранді й у саду бігали онуки.
Але Іван пішов у вічність, коли Петро щойно вступив до університету. Чоловік залишив Марії все: плоди їхніх спільних праць, щасливі спогади та останнє душі тепло — їхнього сина.
Петро здобув диплом, переїхав, одружився. У Марії з’явився онук. Вона була щаслива. Та вже через рік син повідомив про розлучення.
— Не зійшлися характером. Не можу з нею жити, — сказав він так, наче йшлося про знайденого цуценя. — Домовились… Оскільки я батько, подарував їй квартиру. Взамін вона пообіцяла не подавати на аліменти.
Марія схватилася за голову.
— Молодець, прямо лицар. З вітром у кишені. Це ж не ти купував ту квартиру, — доклала вона.
Ще тоді жінка відчувала, що розплачуватися за цей атракціон щедрості доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син знову прийшов — тепер із новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони просилися пожилати у неї. Марія не заперечувала. Спочатку.
Вона старалася бути привітною. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Ганя проголодлася.
Але дуже скоро стало зрозуміло: подяки не буде.
Ганя не працювала, пояснюючи це станом. Марія не сперечалася, намагалася розуміти, хоча в душі не погоджувалася.
— Я б на її місці щонайменше до сьомого місяця працювала, — скаржилася Марія подрузі Олені. — Житла в них нема, зарплата у Петра не дуже. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала розуміти, що сам він не витягне. А вона ледарює.
— Ну, Марічко, потерпи трохи. Все ж таки вагітна дівчина… — миротворчо відповіла Олена.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала, знаю, як це. Треба було головою подумати, перш ніж ляльку робити. Вона ж не тяжкохвора, навіть токсикозу нема. Просто добре влаштувалася. Як думаєш, до кого вони прибіжать, якщо на візочка грошей не вистачить?
— Потерпи трохи, може, усе налагодиться. Віддасть дитину в садочок, вийде на роботу…
— Та, звичайно. Який садочок? Вони ж на кілька місяців просилися, — намагалася вгамувати себе Марія.
Прибирання теж давалося важко. У кімнаті сина все вкривав тонкий шар пилу. Марія не встигала мити посуд — у раковині завжди щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони лишалися в кімнаті Петра й поступно чорніли від нальоту.
Марія терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, а потім діяти.
А Петро, на лихо, ніби розчинився у своєму світі. Пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або сидів у телефоні, або дежурно гладив живіт Гані й ішде палити на лавочку біля хати. Палив довго, із смартфоном. Вів пусті розмови з сусідами.
Було ясно: за такими темпами гроші у них не з’являться.
— Мам, давай поміняємось кімнатами. У нас навіть ліжечко не влізе, — випалив він одного разу так легко, ніби просив сіль.
Марія не одразу знайшла відповідь. За три секунди перед очима промайнули сцени з минулоІ коли вона повернулася додому, то зрозуміла, що іноді найбільший акт любові — це вміння відпустити.