Ціна зради. Як коханка забрала чоловіка з родини
Оксана сиділа на кухні, мовчки розмішуючи чай у глиняній чашці. За вікном гойдалися гілки каштана, лунав дитячий сміх — її молодший син Дмитро ганявся по подвір’ю з сусідським хлопчиком Тарасиком та його цуценям. Все здавалося звичним, спокійним. Майже ідеальною ілюзією родинного щастя. Вона й подумати не могла, що за кілька днів її світ розіб’ється на крихти, які потім доведеться збирати зусиллями всієї душі.
Телефон задзвонив у найнесподіваніший момент. Це був не Андрій — чоловік дзвонив рідко, короткими фразами на кшталт: “Запізнюсь”, або “Купи щось на вечерю”. Номер був незнайомий, холодний у своїй анонімності.
— Ало? — промовила Оксана, притискуючи трубку до вуха.
Голос дівчини з того боку звучав надто впевнено.
— Оксано? Вітаю. Мене звати Мар’яна. Ми з вами не знайомі… поки що.
Оксана ледь помітно зморщила чоло. Вона відчула легку насмішку в тому голосі. Незнайомі жінки не дзвонили просто так.
— Так… Слухаю вас?
— Я хочу, щоб ви знали. Ваш чоловік… не зовсім чесний із вами. Ми з Андрієм разом вже понад п’ять років.
Чи зреагувала Оксана? Ні. Її обличчя залишилося нерухомим, наче ці слова стосувалися не її, а когось іншого. Наче перед нею розгортався якийсь дивний сон: картинка є, але дотику до реальності в ній немає. Тим часом Мар’яна продовжувала:
— Я довго мовчала, мені було вас шкода. Але це вже смішно. Він давно вас не кохає. Він з вами зі звички, із жалю.
Жаль. Це слово пройшло, як удар голкою, від якого кров раптом виступає на зап’ясті. Удар по її пам’яті, по найвразливішому місцю — коли вона почала помічати, що їхні погляди більше не зустрічаються, а слова в спальні звучать, як формальності між сусідами, а не коханими.
— Гаразд. Що ви хочете? — запитала вона несподівано твердо.
Мар’яна усміхнулася.
— Давайте зустрінемося. Усе розповіду ва— Сьогодні ввечері, у кав’ярні «Вербиченька», — сказала Мар’яна, і перед очима Оксани раптом розплився весь світ, наче хтось вилив на нього чарівне зілля, що перетворює реальність на сумну казку без щасливого кінця.