Було колись…
— Ти ж не запізнишся? О котрій виїжджаєш, Олежу? Олежу! — Оксана торгала чоловіка за плече, а він відмахувався, ніби казав: «Не турбуй, ще рано, встигну».
Оксана глянула на телефон — лише сьома година.
«Навіщо я прокинулася так рано в суботу? Справ нема, речі й так зібрані…» — подумала вона й хотіла лягти назад під теплу ковдру, але раптом…
Раптом знову нахлинуло те незрозуміле відчуття тривоги, яке останнім часом з’являлося все частіше. Начебто все гаразд: чоловік поряд, квартира в центрі Києва, євроремонт, дорога мебель. У Олега — власне авто, у неї — теж. Недавно купили котедж під Ірпенем. Усе є, одним словом.
Багато хто мріє про таке життя.
Але було щось інше… Те, чого Оксана не могла вловити. Безпричинний сум, передчуття біди, відчуття, що щось важливе втрачається. Воно приходило й йшло, немов вітер.
Того ранку тривога знову вкралася в її серце. Оксана встала, глянула на сплячого чоловіка й пішла на кухню. Олег сьогодні їхав у відрядження — його нова посада принесла гарну зарплату, але й часу забирала чимало.
Вона приготувала сніданок і повернулася розбудити його.
— Олежу, прокидайся вже! А то запізнишся. Ти казав, після обіду вирушаєте?
— Так… після… — бурмотів він, нарешті прокидаючись.
— Іди, я наготувала.
— Угу.
За столом він занурився у телефон. Оксана помітила, що вони останнім часом якісь далекі один від одного. Не сварилися — навпаки, він іноді носив квіти, вони ходили до ресторанів, гуляли. Але щось було не так.
— Олежу, візьмеш мене з собою? — несподівано спитала вона.
— Угу. — він навіть не відірвав очей від екрана.
— Ну серйозно! Я побуду там сама, прогуляюся…
— Що?! Ні, що ти! Там нічого цікавого!
Вони посварилися. Він вийшов із-за столу, а потім вирушив у дорогу.
Оксана лишилася сама. Могла б подзвонити подругам, але… у Юлі — діти, у Марічки — дача, Настя взагалі поїхала до Польщі. У всіх своє життя.
А в неї… нікого. В тридцять вісім років.
Колись вони з Олегом мали дитину, але тоді було важко — молода пара, грошей мало. Вона не хотіла, але пішла на його умову. Тепер думала: якби залишила, життя було б іншим…
Раптом вона вирішила навідати подругу Віку — та нещодавно захворіла. Заїхала до крамниць, купила ласощі, ліки, викликала таксі…
А потім побачила Олега на її порозі.
Віка теж там була.
Мовчання.
— Це… кур’єр? — несміливо спитала Віка з-за спини Олега.
Оксана вручила пакети й пішла.
Той вечір вона провела на набережній. І там зустріла Лева — друга дитинства, якого не бачила роками. Він із дочкою Катрусею. Його дружина померла, і він повернувся до Києва.
А через півроку Оксана вже чекала Катрусю зі школи, допомагала їй із уроками.
Олег колись повернувся — просив пробачення, але вона відмовила.
Зате Катруся тепер називає її мамою.
А Олег? У нього є робота. І відрядження…
А вони бувають різними.