— Ти не спізнишся? О котрій тобі виїжджати, Віть?! Віть… — Олеся торочила чоловіка за плече, а він відмахувався, усією своєю постаттю даючи зрозуміти, що прокидатися поки що не збирається і нікуди не запізниться.
Олеся глянула на екран телефону — лишень сьома година ранку.
“І навіщо я так рано встала в суботу?! Робити нічого, сумку чоловікові ще вчора зібрала…” — подумала Олеся про себе і навіть хотіла знову залізти під затишну ковдру, аж раптом…
Раптом знову накатило те саме незрозуміле відчуття тривоги, яке останнім часом Олеся відчувала все частіше. Начебто й непогано: чоловік поруч, квартира в центрі Києва, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У Вітія — своя машина, у Олесі — теж. Нещодавно ще й котедж під Києвом купили. Усе є, одним словом.
Багато хто про таке тільки мріє. Спробуй живи на орендованій квартирі, ѣдь на роботу тролейбусом, а ввечері — уроки з дітьми, вечеря на всю родину, сплата кредитів, збори до школи… Ляжеш спати — а вже й будильник дзвонить, і все по колу. Ото мені проблеми! Подумаєш, якесь там передчуття!
А воно — те саме! Олеся вже давно навчилася його розпізнавати. Безпричинна тривога, якась нудьга, відчуття лиха й незворотньої втрати чогось важливого. Воно приходить раптом і так само раптом йде. Відпускає на час, а потім знову повертається.
Ось і цього ранку неприємне передчуття знову без запрошення влізло в серце жінки. Олеся встала з ліжка, ще раз глянула на сплячого Вітія і пішла на кухню. Віть сьогодні їде в чергову відрядження. Як же вони їй останнім часом набридли! Півтора роки тому прийшов новий шеф, зарплату підняли значно — компанія, де працює Віть, велика й перспективна. Він один із провідних співробітників, керівник відділу. Але робота забирає дуже багато часу! Та ще й полюбили відправляти його у відрядження якраз по вихідних.
Олеся приготувала сніданок і знову пішла у спальню розбудити чоловіка.
— Віть, ну ти прокинешся чи ні?! Давай, а то спізнишся у свою відрядження. Ти казав, після обіду вирушаєте?
— Так. Після… — відповів Віть сонним голосом і нарешті прокинувся, сідаючи на ліжку.
— Пішли, я сніданок приготувала.
— Угу. — знову сонно промовив Віктор і пішов за нею на кухню.
За сніданком чоловік одразу втупився у телефон. Олеся помітила, що вони з чоловіком останнім часом взагалі мало спілкуються і стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Взагалі все чудово — він періодично приходив додому з квітами, іноді Олеся умовляла його сходити до ресторану, і Віктор погоджувався. Вони могли погуляти в парку, піти в гості до друзів чи в кіно, але все вже було не так, як раніше.
— Віть, візьмеш мене з собою у відрядження? — несподівано запитала Олеся.
— Угу. — не відриваючи очей від екрану, відповів Віктор.
— Ну серйозно, що тут такого? Ви ж там у готелі житимете? Вдень ти будеш з усіма на об’єкті, а ввечері — зі мною.
— Що?! Ні, якого дідька зі мною?! — Віктор прокинувся, коли усвідомив слова дружини.
— Ну чому, Віть? Що в цьому поганого? Ти ж їдеш на машині?
— Так, на машині. Але тобі нащо там? Вихідні, відпочивай вдома. А я в понеділок чи вівторок уже повернуся.
— Та як нащо? Я ж ніколи не була у цьому місті. Погуляю, походжу по магазинам, може, музеї…
— Ой, даруй, але там звичайна глушина, нічого цікавого! Хіба у Києві магазинів не вистачає?! На кожному розі — ходи на здоров’я!
— Віть, ну мені тут нудно! Я тобі не заважатиму взагалі… — простонала Олеся.
— Лесю, ні! Хочеш відпочити — купи путівку і їдь! — роздратовано сказав Віктор.
— Сама? Ми ж, начебто, чоловік і дружина, якщо ти ще не забув!
— Лесю, знову починаєш? Я тобі сто разів казав, що на роботі зараз просто божевілля! Шеф лютий! Я що, винен, що він просить у вихідні працювати?!
— Таке відчуття, що просить він завжди лише тебе! Минулої суботи я бачила вашого Білецького з дружиною та дітьми у ТРЦ. А ти чомусь працював! — Олеся не хотіла сваритися, тим паче перед відрядженням, але зупинитися не могла.
— Ну давай тепер згадуй, хто де був! Дякую за сніданок! — Віктор вийшов з-за столу і пішов у ванну.
Олеся прибрала, поки Віктор сидів перед телевізором. Потім зібрала йому бутерброди і чай у термос у дорогу.
— Лесю, а де сумка? — почувся голос Віктора з передпокою.
— На комоді стоїть. — спокійно відповіла Олеся.
— Ну я поїхав. Не ображайся, там справді робити нема чого.
— Нема, то й нема. Я й не думала ображатися. Бувай.
Віктор поїхав, а Олеся залишилася. Сьогодні субота, можна подзвонити подругам, зустрітися, посидіти вечірком у затиВони сиділи в кав’ярні, сміялися над дитячими історіями Катрусі, і Олеся зрозуміла — ось воно, щастя, якого вона так довго чекала.