— Ти хочеш сказати, що цей пес тобі важливіший за дітей?! — скрикнула Оксана, витираючи з плитки чергову калюжу.
Килим на кухні давно прибрали. Коли зрозуміло, що жодні засоби не допомагають від звички собаки мітити все навколо, Оксана просто звернула його і винесла на смітник.
Та справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку горошку, пересипав у миску та кинув і банку, і брудну миску у мийку. На столі — крихти, чашка зі слідами кави й відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки плюшевого ведмедика.
А прибирати, звісно, доведеться Оксані.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Богдан, риючись у холодильнику. — Це ж просто собака. Він ще не звик.
Оксана випросталась. У її погляді було роздратування, яке накопичувалося тижнями. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за своїм псом сам. Нагадаю, що це просто собака, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя сім’я, уже задихаємось від його міток і смороду!
Оксана сердито штовхнула синтепон і пішла у спальню, обминаючи «винуватця». Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Ніби не відчував провини.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Богдан повернувся додому з цим кудлатим комком клопотів.
— Славко від’їжджає. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти собаку з собою — клопіт багато. А я подумав… Буркові потрібна сім’я. І дітям корисно — доглядати, любити. Це ж добре.
Тоді Богдан усміхався так, ніби врятував світ. А от Оксана відчувала зовсім інше. Ніби він удочерив когось, не поставивши її у відомість.
— Ну добре. Нехай живе з нами. Але хто його вигулюватиме, годуватиме, прибиратиме? — жінка вже здогадувалася, до чого йде.
— Разом. Ми ж сім’я. Ну, тільки з прогулянками проблема… Ти ж раніше приходиш з роботи. Можеш гуляти?
Оксана важко зітхнула, але кивнула. Вона відчувала, що усе піде не за планом, але виходу не було.
І, на жаль, її побоювання виправдалися…
Оксана дуже старалася. Купила іграшки, мисочки, вечорами дивилася відео про дресирування. Бурко у відповідь демонстративно ігнорував її. Його господарем був Богдан. Усіх інших він сприймав як щось зайве.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери, погриз підлокітник дивана, розірвав усі подушки на стільцях. А скільки «сюрпризів» він залишив по всій хаті…
Якщо спочатку Богдан ходив з ним на прогулянки хоча б вранці, то згодом усе впало на Оксану. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала… А чоловік лише додавав клопотів.
Ось і зараз він мовчки прийшов, вимкнув світло і ліг спиною до неї. Мабуть, прибрав калюжу. Вона навіть чула пилосос. Але Оксана готова була побитися об заклад: і стіл, і мийка й досі у безладі.
І найгірше — завтра все повториться.
— Послухай, Богдане, — не витримала вона, повернувшись до нього. — З того часу, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Оксана точно знала: він чує.
— Я вигулюю його зранку, бо ти ще спиш. Вигулюю в обід, на перерві. Вигулюю увечері, бо приходжу раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все, що мав би робити ти. А у відповідь — твоє бурчання та його гарчання. Ти вважаєш, це нормально?
Богдан зітхнув. Заперечувати було нічого. Усі клопоти впали на Оксану. Дітям спочатку було цікаво, але тепер вони лише іноді гладили Бурка мимохіть.
— Ти перебільшуєш. Він не такий вже й складний.
Оксана стиснула губи. Вона знову наштовхнулася на стіну. Але цього разу здаватися не збиралася.
— Знаєш, мені набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або собака.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, задумливо дивився у стелю. А потім підвівся й почав збирати речі.
Оксана мовчки дивилася, як він надягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Поїдемо на дачу. Зачекаємо, поки ти охолонеш, — тихо сказав Богдан перед виходом.
Вона не зупиняла. Лише провела поглядом його спину. Ту саму, яку колись гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий пес.
Двері зачинилися тихо. Спочатку Оксана фыркнула. За двадцять років шлюбу вона й подумати не могла, що поруч такий принциповий чоловік. Друзів, виходить, не кидає. А сім’ю?
Потім у голові раптом стало тихо. Більше не треба ставити будильник на ранню прогулянку. Не треба возитися з мисками. Не треба дивитися під ноги вранці.
Стало якось і гірко, і легко водночас.
…Минуло майже три місяці. Іноді Оксана ловила себе на тому, що дихає на повні груди. Не тому, що зник запах собаки, хоча й це теж. Просто стало легА коли одного разу вона зняла пляму від кави на свіжій скатертині і раптом усміхнулася, зрозумівши, що тепер у її житті більше немає нікого, хто б змушував її так перейматися дрібницями.