— Дівчино! Дівчино, стійте! Та зупиніться ж! — Соломія обернулася й побачила, що за нею біжить якийсь хлопець у кепці. Кепка здалася їй знайомою. Але де ж вона її бачила? — Уф! Нарешті! Ви, мабуть, у спринті чемпіонка? Ледь наздогнав! Юрко. Або просто Юра. По паспорту Юрій Іванович Мельник. Гарно, пристойно, інтелігентно. Я… Ух-х-х, хвилинку… — Хлопець схилився, уперся кулаками в коліна, не міг віддихатися. Кепка зісковзнула з голови, впала на асфальт. Соня машинально також нахилилася, хотіла підняти кепку, але стикнулася лобом із Юрком, пристойним та інтелігентним.
— Ой! Ну, знаєте! — обурилася дівчина, потерла соболіснений лоб, розвернулася, вже збиралася йти, але Юра схопив її за руку.
— Заждіть! Вибачте, це випадково. Ну, Господи, Боже ж мій! Що за день такий?! Ви ж сестра Шевченко? Назара? — прошепотів хлопець, нахлобучив кепку назад. — Я вас бачив у нього вдома, тільки ви отакесенькою були… — Юра показав пальцями Соломію-мізинчик.
— У вас, вибачте, сонячний удар? — зверхньо глянула Соня на Мельника. — Коли я була отакесенькою, вас, мабуть, і на світі не було! Що вам треба? Ви мене затримуєте!
— То ви не Оксана? Не Оксана Шевченко? — ніби засмутився хлопець, знову прикинув на пальцях, якою Соня була в дитинстві, коли він— Ні, я Соломія Коваленко. Бувайте! — Соня рішуче закрокувала до метро, але Юра не відставав — дуже настирний інтелігент трапився.