— Дівчино! Дівчино, зачекайте! Та зупиніться ж! — Світла обернулася і побачила, що за нею біжить якийсь хлопець у кепці. Кепка здавалася їй знайомою. Але де вона могла її бачити раніше? — Фух! Нарешті! Ви, мабуть, у спринті тренуєтеся? Ледь встиг наздогнати! Ярослав. Можна просто Славко. За паспортом — Ярослав Олегович Коваленко. Гарно, солідно, інтелігентно. Я… Уффф, хвилинку… — Хлопець нахилився, вперепирку, ледве дихаючи. Кепка зісковзнула з голови, впала на асфальт. Світла машинально теж нахилилася, хотіла підняти кепку, але стикнулася лобами з Ярославом, солідним і інтелігентним.
— Ой! Ну знаєте! — обурилася дівчина, потерла ушиблений лоб, вже хотіла йти, але Славко схопив її за руку.
— Зачекайте! Вибачте, це випадково. Господи, що за день такий?! Ви ж сестра Петренка? Андрія? — прошепотів хлопець, натягуючи кепку назад. — Я вас бачив у нього вдома, тільки ви були от така маленька… — Він показав пальцями Світлу-мізинця.
— У вас, може, сонячний удар? — зверху поглянула Світла на Коваленка. — Коли я була от така маленька, вас, мабуть, і на світі не було! Що вам треба? Ви ж мене затримуєте!
— То ви не Наталка? Не Наталка Петренко? — ніби засмутився хлопець, знов прикинув на пальцях, якою Світла була в дитинстві.
— Ні. Я Світла Шевченко. Бувайте! — Вона рішуче рушила до метро, але Славко не відставав — дуже наполегливий інтелігент трапився.
— Ну от, ми вже познайомились! Ви — Світла, я — Славко, чудово ж? А чого ви така похмура? І сумку тягнете важку. Давайте, я допоможу! — Він простягнув руку до торбини, але Світла одскочила, ніби він хотів її вкусити чи вкрасти гроші.
— Ідіть собі! Аааа! — здогадалася вона. — Так ви з дівчатами знайомитесь, так? Дуже цікаво! Але…
— Ось бачите, вам уже цікаво! Давайте поклажу, я не втечу. Буряка й цибулі у нас і так повно, — кивнув Ярослав на овочі, які стирчали з торбини. — А взагалі я багато чого знаю! Знаю, чому літаки не падають, як виникає блискавка, що таке вічний двигун, як вдома відпрати плями від вишневого варення…
Він хотів продовжити, але Світла раптом засміялася, сунула йому торбину й веліла йти вперед.
— Ви дитячу енциклопедію читали? — спитала вона, нарешті переставши сміятися.
— І це теж. Я, розумієте, з бабусею живу. А бабуся моя, Марія Іванівна, мама мого батька, Олега, — жінка в освіті дуже строга! В мене вона «вкладала».
Славко спробував руками показати, як бабуся в нього вкладала знання, вийшло не дуже зрозуміло.
— Що ви руками махаєте? Сигнализуєте? Зараз мене пограбують? — насторожилася Світла.
— Та фі! Ні! Це так бабуся моя вкладки робила. Книжки, наукові фільми, лекції в клубі, радіовистави й доповіді. Вона у нас, розумієте, завідувала освітою, і головним завданням було, звісно, освітити мене. Можу розповісти, як виростити курча з яйця, як розмножити фікус, як полагодити злив у раковині…
— Ну, це нецікаво. Морозиво будете? — Світлі все більше подобався цей ерудований Славко з його кепкою й раковинами.
— Ні, дякую. У мене лактозова непереносимість, краще вдихатиму кисень. Він мозок поживлює, — відмахнувся Ярослав. — Але вам, якщо хочете, куплю. — Дівчино, — звернувся він до продавця. — Ванильне, у вафельній трубочці.
— Як ви вгадали? — зацікавилася Світла, швидко перехопила його руку з грішми й розплатилася сама.
— Ну чого ви так? Я ж запрошую! — спалахував Славко.
— Я теж виховувалась переважно бабусею. Вона дуже строгих правил! «Усе сама, Світла, сама! Незалежність — це те, за що ми боролись!» — ось так вона говорила. Далі йшли цитати, я вже не пам’ятаю. Але суть засвоїла. Я й так у вас у боргу — ви торбу несете. А…
— А жінки все мають робити самі, зрозумів, — кивнув Ярослав. — Але, розумієте, ви з вашою бабусею нічого не розумієте!
— То як? — Дівчина аж закашлялася.
— А ось так! Моя бабуся казала, що чоловік без справи — як мураха без палички, сохне. Ви, жінки, дарма боролись за вашу незалежність. Куди далі?
— Туди! — махнула Світла рукою, насупившись. — Моя бабуся, між іншим, поважна людина! Вона метро будувала. У неї медалі.
— Метро — це добре, — погодився Славко і вирішив змінити тему. — А ви знаєте, чому віє вітер? Здавалось би, просте питання, але відповідь вас здивує!
— Ну ви даєте! Які ж ви кмітливі! — фыркнула Світла. — Повітряні маси різної температури, переміщаючись…
— Ооо! Ні, Світла, ви зовсім не в ту сторону! Вітер буває тому, що деревІ так вони йшли далі, сміючись та сперечаючись, а їхні бабусі з балконів уже обговорювали, яке саме весілля влаштують онукам наступного літа.