— Може, ти ще й труси йому пратимеш? Шкарпетки, так? Дорослий же чоловік, трясця! Хай сам упорається, — докірливо сказав дружині Олег, поки Оля надягала куртку.
Говорив ніби без звинувачень, але з такою холодністю в голосі, що дружина на кілька секунд завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Почулися кроки. Олег зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…
Під під’їздом лежав сніг. Не той, що радує очі під Новий рік — білий і пухнастий. Ні, цей сніг уже здавався під натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючу кашу під ногами.
Оля сіла в машину й на кілька секунд уперла чоло в кермо. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона кинула погляд на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько їх обожнював. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Чоловік Олі, Олег, не завжди був таким буркотливим. Коли вони одружилися, він був легким на підйом, уважним, турботливим. Олю зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.
Але після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою “зграю” він був готовий на все, а будь-яке втручання в сім’ю ззовні він сприймав майже як напад. Він засуджував допомогу “чужим” і вважав це слабкістю.
Спочатку Оля знаходила це навіть милим. Потім намагалася переконати себе, що це така мова кохання. А тепер, коли “чужим” став її батько… Вона не знала, що робити…
— Я поїхала. Зняла однокімнатну біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала мати Олі.
Це прозвучало так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванної. Для Олі ця новина стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— Ну, він же, начебто, нормальний чоловік. Але у нас нічого не склалося, — скаржилася мати Олі подрузі.
— Та ти просто вигадуєш. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Наталко. Між людьми має бути близькість. А у нас яка близькість? Він увечері біля свого комп’ютера, а я поруч сиджу, в’яжу тихенько, просто щоб бути поряд. Сидимо й мовчимо обоє. Ні з дому витягти його не можу, ні розбалакати.
Після розлучення мати наче скинула важкий тягар. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, активізувалася в соцмережах. Завела собі подругу Марійку, з якою тепер їздила на екскурсії різними містами.
Іноді Оля ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоча ніяких причин не було. Просто в неї наче почалося нове життя, в якому не було місця ні для Олі, ні для її батька.
Батько ж… Його життя якось завмерло. Після розміну він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою та нежилою. Здавалося, сама аура Миколи робила це місце ще більш похмурим.
Оля намагалася навідуватися щотижня. Прибирала, прала, готувала. Іноді — просто сиділа поруч. Спочатку він неохоче приймав її турботу. Потім почав пити. Не запійно, але досить, щоб очі ставали мутними, а розмови — розтягнутими й несвязними.
— Викинула вона мене, як стару рукавицю, — бурмотів він. — А ти тут хочеш, щоб я посміхався.
— Тату, ну годі. Ніхто тебе не викидав. Ви просто… втомилися один одного.
— Бачив я, як вона втомилася. Від світлин стрічка тріщала. А я… Мені вже нічого не треба.
У Олі розривалося серце. Вона не знала, як допомогти батькові, але й залишити його не могла.
— Розумієш, — одного разу сказав Олег, коли вона повернулася пізно ввечері й не в гуморі. — У тебе синдром рятівника. У тебе завжди має бути хтось, кого ти тягнеш на собі. То бабуся, то подруга. Діти трохи підросли — тепер біля батька танцюєш.
— У нього нікого нема. Тільки я.
— Йому сорок вісім! Він що, єдиний, хто пережив розлучення? Вільна, здорова людина. Хай живе як хоче!
— Йому п’ятдесят чотири. Він не звик до самотності. Він т— У мене є він, — тихо відповіла Оля, погладжуючи Тіну, і в її голосі вперше за довгий час прозвучала спокійна впевненість.