Донька, якої ніколи не було
– Може, досить вже ридати?! На нас вже з сусідніх столиків з недоумінням дивляться. Добре, хоч нікого з моїх друзів тут немає, а то я б від сорому зовсім згорів! — з презирством і певним роздратуванням промовив Кирило.
– Кирило, навіщо… — ледве вимовила дівчина, що сиділа за столиком навпроти, й знову пролила сльози ще сильніше.
– Що знову за пісня?! Яка дитина? Чи ми з тобою збиралися народжувати? Ми лише кілька місяців разом! — Кирило вигукнув останню фразу так голосно, що люди, що сиділи в кав’ярні, дійсно почали оглядатися.
– Що ти таке говориш? Ми ж любимо один одного! Ти мені зізнавався у почуттях! Ти казав… — Аля не встигла завершити речення, бо Кирило перебив її.
– Слухай, досить вже цього… говорив… не говорив… Я через кілька днів переїжджаю до Америки з батьками. Ми вже продали тут дім, тато перевів всі активи. Тож, як кажуть, прощавай, красуню! — молодий чоловік промовив ці слова й знову подивився на плачучу дівчину.
– Кирило… — тихо і повільно промовила вона, намагаючись стримати сльози, що знову з’явилися в очах.
– Офіціанте, можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку, жестикуляційно показуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватися швидше.
Офіціанти зашевелилися, Кирило махнув на них рукою, витягнув з гаманця кілька складених навпіл купюр і неохоче кинув їх на столик.
– От так! Я вже запізнююсь, твої істерики надоїли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш замовити ще щось — тут вистачить, — сказав він, вказавши на гроші, і направився до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закрила обличчя руками та почала плакати ще сильніше. Через кілька хвилин біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу та почав прибирати чашки з-під випитої кави.
– Бажаєте ще щось? — ввічливо запитав він.
– Ні, дякую, — тихо сказала Аля, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла з крісла свою сумочку й також попрямувала до виходу. Авто Кирила біля кав’ярні вже не було. Він поїхав.
Аля вийшла з кав’ярні, і свіже повітря справило на неї заспокійливе враження. Сльози висохли, й більше не текли по її щоках. Те, що вона ще кілька хвилин тому плакала, видало лише опухлі повіки. Дівчина автоматично дістала з сумочки маленьке дзеркальце та вологу серветку, прибрала розпливну туш і пішла далі від нещасної кав’ярні.
Додому йти не хотілося. Дівчина звернула в невеличкий парк, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.
Сівши на лавку, вона одразу ж згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, а життя ще попереду. А проблеми… з усіх проблем тільки те, що в найближчу суботу на танцплощадці скасували дискотеку або поставили двійку з географії. А зараз! Зараз моє життя котиться в прірву! Що тепер робити?! Піти позбавлятися від дитини чи народити, щоб вже через кілька місяців стати матір’ю-одиначкою, виховувати дитину самотужки, працювати на двох роботах, щоб хоча б якось її прогодувати!» — думала Аля про себе, і сльози знову невдячно хлинули з очей.
– Дівчино, у вас усе гаразд? Можу чимось допомогти? Ось візьміть носовичок, будь ласка, — почула вона приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягала до неї паперовий носовичок.
Аля взяла його, а потім підняла погляд і подивилась на того, хто запропонував допомогу.
– Алька! Це ти?! — радісно вигукнув чоловік.
– Толик… — розгублено промовила Аля і спробувала встати з лавки.
Толик відразу ж підхопив її і почав обіймати, постійно повторюючи:
– Алька! Алька! Я так радий тебе бачити! Тільки сьогодні вранці я розпитував маму про тебе!
Через кілька секунд він, нарешті, відпустив дівчину з обіймів.
– А ти чому тут сидиш одна, ридаєш?
– Так ось йшла повз, зайшла в наш парк, згадала шкільні роки — накотило… — Аля на ходу вигадала цю історію, щоб не відкривати справжні причини свого душевного стану.
– Зрозуміло. Ти все ще така ж вразлива, як і раніше! І така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.
– Алька, а давай підемо в кав’ярню! Я знаю, що неподалік є кафе, посидимо, поговоримо.
Анатолій вказав рукою в бік того самого кафе, з якого Аля тільки що вийшла, заливаючись сльозами. Зрозуміло, повертатися туди їй абсолютно не хотілося.
– Слухай, давай не в кафе. Може, пройдемося парком ще й морозива з’їмо? Погода ж хороша, — запропонувала Аля.
– Ну добре, — усміхнувся Толик.
Вони гуляли парком кілька годин, згадуючи шкільні роки. Аля за цей час навіть забула про Кирила і свою незаплановану вагітність.
– А ти, певно, все ще не заміжня? — обережно запитав Толик.
– Ні. Не склалося, — многозначно відповіла дівчина.
– От і в мене не вийшло, — не то з радістю, не то з безнадією відповів Толик.
Аля і Толик почали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всі називали їх « женіхом та нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Але все змінила банальна і всім до болю знайома ситуація. Анатолія на рік забрали до армії. Аля чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антон, так звали нового коханого, спочатку красиво доглядав за Алею. Вона думала, що от-от хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть пробували жити разом. Однак щось у їхніх стосунках було не так. Одного разу Аля застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі відносини їй не потрібні.
Кілька місяців Аля жила у пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. А потім зустріла Кирила. Дивовижним чином ситуація повторилася. Аля щиро полюбила галантного молодого чоловіка. Він красиво доглядав за нею, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Тільки для самого Кирила все це подобалось більше як розвага. Як тепер він таємно знав, на момент початку їхніх стосунків, що планує переїзд до США. Просто потрібно було з кимось весело провести час. Для цього він і вибрав прехорошеньку Алю.
Толик не гнівався на дівчину за те, що вона не дочекалася. Він завжди був розсудливим і мудрим. Про своє рішення Аля повідомила йому в листі. Відповів лише побажанням щастя. Проте повернутися додому він не захотів, пішов до Москви і планував залишитися там назавжди.
У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрів дівчину, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення, під яке він і потрапив, як останній новий працівник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися до рідного міста. На стосунки з Алеєю він не сподівався, бо був впевнений, що вона давно вийшла заміж.
А тут виявилося, що доля приготувала Толікові такий неймовірний сюрприз. Його люба дівчина не лише не заміжня, але ще й вільна від стосунків. Звісно, Толик вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їх зустрічі в парку минуло два місяці. Толик і Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів усьому, що відбулося в його житті останнім часом. Аля також зрозуміла, що досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. В кожен раз, готуючись до побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.
Толик знову запросив кохану в ресторан. Вони повечеряли, а після цього хлопець витягнув з кишені піджака обручку і запропонував дівчині вийти заміж.
– Ну що, ти згодна вийти за мене і, як кажуть, все життя разом, і в горі, і в радості? — усміхнувся Толя, впевнений, що кохана погодиться.
– Ні, — відповіла Аля й опустила погляд.
– Як ні? Чому ні, Аля? Ми ж любимо один одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Минули десять років…
– Мам, а хто сьогодні забере мене з продленки? Ти чи тато? — запитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Вечором подивимося, доню, — відповіла Аля, одночасно упаковуючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом приїдемо за тобою! І рвемося в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толик, зайшовши на кухню.
– Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала радісна Лада.
– Їж, а то в школу запізнишся.
Толик подивився на дружину, яка щось нервово набирала на екран смартфона.
– Це знову він? — запитав він Алевтину.
– Так. Толя, він пише, що через суд забере Ладу й відвезе в Америку, — сказала Аля і заплакала.
– Це необхідно закінчити. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толя. Я за тебе переживаю.
– Все буде гаразд. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.
– Опа! Так от, куди Алька пішла! Бувший жених! — промовив Кирило, що стояв поруч.
– Ладо, йди в машину. Мені з дядьком треба поговорити.
Дівчинка послухалася та сіла на заднє сидіння.
– Значить так! Алька тебе обманула, як маєш. Ти хоч у курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї був запасним варіантом, і все, — ехидно сказав Кирило. – А любить вона мене!
– Слухай, з Алею ми любимо один одного. Виховую я свою дитину. А ти був найбільшою помилкою Алі, яку вона виправила. Іди звідси, й більше щоб я тебе не бачив! А то буде гірше…
З цими словами Толик штовхнув Кирила. Той відштовхнувся, але залишився на ногах.
– Тато, ти скоро? В школу запізнимося!
– Іду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід автомобілю, що від’їжджав, і розумів, що потерпів поразку. Мимоволі поставав питання — чи варто йому боротися? Боротися за любов, якої немає? І за дитину, якої в нього ніколи не було. І не буде…
Вечором він улетів і більше ніколи не повертався до рідного міста. Іноді потрібно поставити крапку, хоча хочеться продовження…