— Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У день, коли твій син вперше йде до школи…
Оксана стояла біля кухонної мийки, стискаючи в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від гніву. На плиті кипіла вже підгоріла вівсянка, у спальні бурмотів телевізор, а в голові бігли одні й ті ж запитання: «Дача? Зараз? Чому?»
Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверима, і дім знову занурився в тишу. Вона подумала: можливо, вийшов до машини чи по справах. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі пішов до ванної.
Все було нормально. Крім одного: тато не повернувся.
— Іване, ти зовсім з’їхав?! — спитала вона, коли нарешті додзвонилась.
— Та мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Оксани став холоднішим за той айсберг, в який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Оксана мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а де тато? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав гудзики.
Возився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново потрібно було на дачу. Тато відвіз її, — сказала Оксана без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, ні.
— А він знав, що у мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Оксана.
Хлопчик опустив погляд, промовчав. Сів за стіл і втопився у телефоні. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Все було готове до свята.
Крім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навкруги метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Оксана теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Можливо, навіть за трьох. Але цього було забагато.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку із бантами та дзвіночком, прийшов першийСин міцно обняв її, і вона зрозуміла — вони сильніші за будь-які дачі, будь-які бабусіні капусти та всі непрохані поради світу.