«Дякую тобі, Олежку! Не знаю, що б я без тебе робила», — спалахнуло повідомлення на екрані телефону.
Телефон чоловіка завибрирував у її руках. Маріанна мимоволі глянула на дисплей. Відправником була якась Іринка. Кінець повідомлення прикрашав усміхнений смайлик із сердечком.
Маріанна розплющила очі. Іринка? Олежку? Вона б ще подумала, що це здалека родичка чи співробітниця, якби не одне «але»: у чоловіка не було жодної Іринки серед знайомих. Чи може, була?
Вона різко підвела погляд. Треба спочатку зрозуміти, а вже потім робити висновки. Але серце стиснулося від ревнощів.
— Хто така Іринка? — Маріанна з усіх сил намагалася зробити голос рівним.
Олег, який у цей момент спокійно пив каву, навіть не відразу зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Іринка, — вимовила вона, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах промайнуло напруження. Він швидко відвернувся і знизав плечима.
— А… Це Іра.
Маріанна завмерла.
— Яка ще Іра?
— Ну… Моя колишня. Між нами давно нічого немає.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня називає тебе «Олежком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Олег знову знизав плечима, наче це й не варто було уваги.
— Та ну, допоміг їй трохи. Позичив грошей.
Маріанну наповнила хвиля лютості.
— Ти дав гроші колишній?!
— Так, а що тут такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Ну справді? Це нормально? Брати з нашого спільного бюджету й переказувати якимось Ірам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Маріанно, ти зараз із комаря слона робиш. Ми з нею не вороги, я її знаю сто років. Чому не можу допомогти?
Вона засміялась, але в тому сміху не було радості.
— Ти одружений, Олеже. На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він роздратовано зітхнув, ніби пояснював дитині щось очевидне.
— Ну, ми ж не розійшлися, як вороги. Вона мені не чужа.
— А я тобі чужа?
Олег мовчав. Маріанна сумно похитала головою.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто не говорив. Не хотів тебе нервувати.
Маріанна відчула, як усередині все стиснулося.
— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу казати. Я ж тобі не зраджую. Ти неправильно це сприймаєш.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати.
— І часто їй допомагаєш?
— Ну, буває. Трапляється — шафа зібрати, комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь майстер?
— Та годі тобі! — він раптом спалахнув. — Допоміг і все! Це що, злочин?! Я б і тобі так допомагав!
Маріанна подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася і вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Той день пройшов у тумані. Гнів, образа, безпорадність. Вона намагалася обдумувати все холодно, але в голові крутилося лише одне: «Як я могла не помітити?»
Олег не виглядав винним. Тепер він не приховував листування з Ірою, але робив вигляд, ніби це дрібниці.
За кілька тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Маріанна знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі. І кожного разу у його колишньої раптом виникали «термінові справи».
— Заїду сьогодні до Іри, — спокійно сказав Олег за вечерею. — У неї пралька тече.
Маріанна поклала виделку.
— А інших майстрів у місті не лишилося?
— Та годі, ну що мені, складно?
— Тобі — ні. А мені складно це терпіти.
— Ну ось, знову почалося! Ця тема тебе не виснажує?
— Так, знову, — холодно відповіла вона. — Тому що твоя колишня занадто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.
Олег подивився на неї з дратівливою, але продовжив їсти.
— А якби це була сусідка або моя мама? Теж забороняла б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе кожного дня.
— Маріанно, — Олег втомлено поклав виделку. — Ти поводишся так, ніби я тобі зраджую.
— Я не знаю, чи зраджуєш, але твоя поведінка підозріла. І це мене дратує.
Він криво посміхнувся.
— Ти мені не довіряєш.
— А в мене є причини довіряти?
Настала тиша.
Через три дні Іра знову дала про себе знати.
— Дзвонила Іра, — спокійно сказав Олег. — Каже, холодильник купила, але їй не на чому довезти.
Маріанна повільно повернулася до нього.
— Тобто ти зараз кине— Олеже, якщо тобі так важливо допомагати своїй колишній, можеш збирати речі та їхати до неї — у мене немає бажання дивитися на цей цирк далі.