— Ось тут старі речі перебирав, — промовив Тарас Іванович, — і знайшов на горищі листа…
— А я пам’ятаю, як ти листи мамі писав. Особливо святами, — усміхнулася Оксана, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, лист не мій. Якась дивна адреса… Село Зарічне. І марка ціла. Але ж у нас нікого там і на думці не було!
Тарас Іванович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього цей лист. Тому він і звернувся по пораду до доньки. І не помилився.
— Тату, ти ж розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту? Може, звідти, якщо таке можливо… Бо в Зарічному в нас дійсно нікого нема, це я точно знаю.
— Гм… — Тарас Іванович втупився у стіну, а через мить схопився за голову. — От дурень старий! Точно. Я ж тоді ногу зламав, а потім і сумку поштову загубив. Ще й догару дістався, і той мішок оплачував. Вісімсот гривень, мов зараз пам’ятаю.
— Оце так! То виходить, адресат листа не отримав його? — зацікавилася Оксана.
— Хто — адресат? — Тарас Іванович насупив брови.
— Ну, той, кому лист призначався.
— А, так це ж вона! — усміхнувся Тарас Іванович. — Лист жінці був.
Батько й донька замовкли. Тарас згадував роботу на пошті — один із найважчих періодів його життя, а Оксана гадала, що ж там всередині. Навіть спробувала підсвітити конверт ліхтариком, але через щільний папір нічого не вийшло розгледіти. І раптом Оксана перервала тишу:
— Може, віднесемо його?
— Та куди тепер? — відразу ж відгукнувся Тарас. — Там уже, напевно, нікого нема. Двадцять років пройшло, усі вже або виїхали, або… ну, самі знаєте.
— А раптом? Давай спробуємо! Це ж так цікаво! Може, ти комусь долю змінив! — Оксана мягко забрала конверт у батька. — Я тебе відвезу. Завтра зранку!
Ранкове Зарічне зустріло їх тишею та спокоєм. Вони проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися села. Літня подорож подарувала обом незабутні враження.
Вузькі вулички були незнайомими, але сучасні вказівники допомагали не заплутатися. Оксана, уважно видивляючись у назви, повільно вела машину. Тарас, сидячи поряд, розглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Оксана зупинилася біля акуратної дерев’яної огорожі з різьбленою каліткою.
На стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей та сивиною в темному волосі. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
— Добрий день! — голосно промовила Оксана. — Ми до вас із дуже дивною справою. Двадцять років тому цей лист мав дійти до вас, але помилково залишився у нас. Недавно ми його знайшли і вирішили повернути.
Жінка оцінююче подивилася на них, у її очах читалося недовір’я.
— Який лист? — обережно запитала вона.
Оксана дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Марії Степанівни Ковальчук.
— Так, я — Ковальчук Марія Степанівна, — відповіла жінка. — Але я не пригадую, щоб чекала листа. Тим більше двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягнула руку, щоб поглянути на конверт. Очі швидко пробігли по рядках, але ім’я відправника не говорило їй нічого.
— Заходьте в дім, — швидко сказала Марія, відступаючи від калітки. — Такі справи на порозі не обговорюють.
Тарас і Оксана переглянулися й увійшли у двір. Там панували чистота та порядок, ніби Марія чекала гостей все життя.
Не минуло й десяти хвилин, як усі сиділи за столом. Марія поставила чайник і пару чашок.
— Частуйтесь, — коротко сказала вона.
Сівши напроти, вона відкрила маленький ножик і акуратно піддВони пили чай, і Марія почала розповідати про свого чоловіка, який, як виявилося, так само кохав весняні сади, як і вона, і вони разом саджали ті дерева, що тепер рясніли квітами за вікном.