Мир був сірим і мрячним, немов уві сні, де логіка розпливається, як карамель на сонці.
— Я ж вам найбільше дала, отже, й допомоги заслуговую найбільше. Чи ти забула про квартиру?
Голос матері у телефоні був наче тупий ніж, що впивався в нерви. Соломія притиснула трубку плечем, одноруч тримаючи каструлю, а другою помішуючи вівсянку.
— Мамо, але ж ми вже домовились. Ми з Олегом у суботу їдемо до його батьків, — Соломія намагалася звучати спокійно, але голос тріпочувся. — Обіцяли допомогти в городі. У них там роботи — як у мурашника.
— А в мене, значить, все само себе перенесе? — глузливо додала Мар’яна, зітхнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки перекласти. Виручай. Приїдете вранці — до обіду встигнемо. Тоді й поїдете до свого городу.
Соломія опустилася на стілець, відчуваючи, як серце б’ється немов у пастці. Ці розмови були однаковими — завжди. Мати ніколи не просила. Вона наказувала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком боргу. Навіть заборгованості.
— Мамо, ми вже пообіцяли. Вони й так нас рідко бачать. Я не можу просто взяти й скасувати, — повторила Соломія, хоч і знала, що це марно.
— Ото як? — Мар’яна підвищила голос. — Значить, я стільки вклала в свою доньку, а вона все одно дивиться вбік?
Соломія заплющила очі. Ось воно… Зараз почнеться.
— Весілля ваше пам’ятаєш? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони в собі на ремонт зібрати не можуть, у розвалюсі живуть. Якби не я, ти б і досі по орендах скакала.
Оleg чув із сусідньої кімнати. Ну, майже все. Решта й так була зрозуміла з реакції дружини. Він уже стояв у дверях кухні, схрестивши руки. Соломія відчувала його погляд на собі. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Усе, що треба, — стисло відповів він. — Нехай більше взагалі не дзвонить. Вона думає, що нас купила?
Соломія хотіла щось сказати, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Олега. Кожного разу, коли мати так «нагадувала» про свою допомогу, їй робилося ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. А орендодавець — її власна мати.
Олег вийшов на балкон, діставши із кишені пачку сигарет. Двері вдарили так, що Соломія аж здригнулась.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто турбується, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цьому діжці меду плавав дьоготь.
На весіллі Мар’яна була на висоті. Вона прийшла у палаючо-червоній сукні, ніби не доньку видавала заміж, а сама йшла під вінець. Розкішний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Мар’яні.
Коли дійшло до подарунків, мати підняла конверт угору і, усміхаючись, промовила:
— Дорогі діти, це ваш старт у життя. Ось вам від мене…
І вона назвала суму. Не тихо, не пошепки, а так, щоб чули всі, включно зі свояками.
Соломія відчула, як Олег стиснув її долоню під столом. Його батьки — Галина й Богдан — вручили конверт пізніше, скромно, без цифр, але з теплом у очах.
— Ми не багаті, але даруємо від душі, — сказав Богдан, червоніючи. — Щастя вам і терпіння. А головне — вмійте чути одне одного.
Мар’яна в цей момент відвернулася, розмовляючи з далеким родичем. Її слова не зачепили. Для неї важливішими були цифри.
Соломія оглянула бліді стіни кухні, мультиварку, чайний сервіз. Усе в цій квартирі почалося з того конверта. Ремонт, техніка, меблі.
Вона завжди думала, що мати просто хоче допомогти. Але тепер почала розуміти: це був не просто подарунок. Це був внесок. І з кожною вимогою Мар’яна наче намагалася повернути його по частинах.
Минув тиждень. Потім ще один. Вони все ще спілкувалися, але мляво й лише за ініціативи Мар’яни. Соломія іногда тяглася до телефону, але одразу зупиняла себе. Ні, вона не злилася. Просто не хотіла знову потрапити під холодний душ образ і отруйних докорів.
Олег тепер взагалі відмовлявся спілкуватися з тещею.
— Якщо хочеш — ходи до неї сама, — сказав він дружині. — Я не буду сидіти і слухати, як мені треба «відпрацьовувати» подарунок. У моїй родині немає місця інвесторам.
Ці слова зачепили, але Соломія мовчала. Адже в чому він неправий?
Вона зрозуміла, що не зможе вічно уникати гострих кутів. Одного разу, набравшись сміливості, вона спробувала поговорити з матір’ю.
— Мам, ти дуже нам допомогла, і ми це цінуємо, — почала Соломія обережно. — Але вдячність — це не обов’язок.
Мар’яна підняла брови і подивилася на доньку так, ніби почула нісенітницю.
— Як так? А про віддачу ти не чула? Про склянку води у старості? Діти мають допомагати батькам. Ми вас для того й ростимо.
У серці Соломії щось надірвалося й луснуло. Здавалося, все до цього й йшло, але ця формуІ тоді Соломія усміхнулась, зрозумівши, що справжня родина — це не ті, хто рахує борги, а ті, хто просто любить без умов.