Та несподівано вийшла заміж
Оксана бігли торговим центром із купою пакетів, обганяла людей на ескалаторі, поспішала і лаяла про себе нерозумного хлопця Дмитра, який не мав машини, щоб зустріти її та довезти з усіма покупками додому. Довелося викликати таксі через додаток. І як на зло, машину призначили дуже швидко. Прийшлося хапати покупки та на підборах бігти через увесь торговий центр на парковку.
Оксана злилася. Мало того, що її не можуть зустріти та довезти, так ще й дорогі шкіряні туфлі натерли ногу.
— Дівчино, обережніше! — обурилася жінка на ескалаторі, яку Оксана випадково зачепила краєм пакета по голові, коли спускалася.
— Дивитися треба, а не ворон рахувати! — відгризлася запізнювата покупниця, навіть не обертаючись.
— Хамуга! — плюнула ображена жінка, але Оксані було глибоко байдуже на її думку.
Дівчина поспішала на парковку. І лише вибігши з дверей торгового центру, вона догадалася подивитися номер призначеної машини. Але дивитися вже було ні на що — водій скасував замовлення. А ціна підскочила майже вдвічі. Оксана злісно припинила пошук таксі, засунула телефон у кишеню. Озирнулася. Поряд знайшлася вільна лавка. Дівчина роздратовано скинула на неї всі пакети й сама плюхнулася поруч, заодно знявши з ноги дурну незручну туфлю.
— Боже! Усе сьогодні проти мене! — Оксана в серцях вилаялася, роздратовано штовхнула пакет із покупками.
Той сумно впав на лавку, втративши чек.
Вона відкинулася на спинку лавки й заплющила очі. Останнім часом їй здавалося, що життя робить усе навмисно…
***
Оксана завжди була тим, хто мріяв про більше та не розмінювався на дрібниці. Якщо телефон — то останньої моделі. Якщо манікюр чи фарбування волосся — то у найкращому салоні й у топового майстра. Якщо туфлі — то якісні. Приблизно таких же поглядів дівчина дотримувалася й стосовно своїх парубків. Тільки ось із ними якось не пощастило. Замість щедрих, розумних і гарних траплялися переважно «неліквідні»: старі, товсті, лисі, дурні, бідні, ліниві. Оксана довго перебирала. Але так і не знайшла того, хто задовольняв би її вимоги.
— Додряпаєшся до того, що взагалі нікому не будеш потрібна, — іноді казала Оксані мати. — Чоловік цінний вчинками, а не обличчям і гаманцем.
— Ну і що ж мені на його вчинки вночі дивитися? До того ж, щоб гарні вчинки робити, гроші дуже потрібні, — парирувала двадцятип’ятирічна Оксана.
Мати не знайшлася, що відповісти. Лише зітхнула. Донька була занадто язикатою. На все в неї були відповіді, наче заготовлені заздалегідь. Можна було подумати, що вона закінчила курси красномовства, хоча насправді працювала звичайною адміністраторкою в ресторані. Саме з цієї роботи три роки тому все й почалося. Точніше, набуло якихось небачених масштабів. Там вона надивлялася на панянок у хутрах, яких приводили на вечері заможні кавалери. І вирішила: «А чим я гірша? Я теж маю право на таке життя.»
Та от життя мало на Оксану явно інші плани. Заможні кавалери якось не звертали на неї уваги. Щось, незрозуміло що, видавало в дівчині небагату провінціалку із середньою освітою зі звичайної родини. А Оксана мріяла, щоб її наречений мав авторитет, обіймав гарну посаду, їздив на дорогому авто й носив костюми іноземного пошиття.
Але час минав, хлопці навколо змінювалися, а бажаного ідеала так і не знайшлося. У результаті Оксана здалася, коли за нею почав доглядати Дмитро. Банківський клерк на чотири роки старший ізі стабільно-середнім достатком. Зовнішність у Дмитра була звичайна — русяве волосся, сірі очі, зріст 175 см, неспортивна, але й не дрябла фігура. Зате була простора двокімнатна квартира, куплена в іпотеку. А ось машини не було. Дмитро вважав, що в умовах міста, де є метро, автобуси й трамваї, автомобіль — це зайва розкіш.
Хлопець виявився дуже добрим, але наполегливим. Він довго обхаТа так Оксана й залишилася з порожніми мріями та гірким усвідомленням, що погнавшись за блиском, вона втратила щось справді цінне.