Вона замість мене
— Я не хочу до тата… Тітка Оля сказала, що тато мене більше не любить, — Ярик обхопив коліна й сховав обличчя, сидячи на ліжку.
Марійка застигла. Усе було, як завжди: зім’ята піжама із зірками, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільці. Усе таке рідне й затишне. Тільки син не бігав, як накручений, а закулився, ніби пташеня.
Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь благав залишитись вдома. Останнім часом ці поїздки його не радували. Марійка намагалася вмовити його, але раптом дізналась, що Оля, нова пасія Тараса, його ображає.
— Ярику… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилось?
Він мовчав. Потім ледве підняв голову й глянув на неї знизу. У його очах була втома й сум, ніби він не п’ятирічна дитина, а дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розсердилась, бо іграшка була голосною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його й сказала, що в них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. Що я… зайвий. А якщо я комусь розповіду, — він глибоко зітхнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, запинаючись, ледь не плачучи. Усередині Марійки закипіли гнів, страх і провина за те, що вона допустила таке. Серце стискала солодкувато-гірка тривога.
Ярик відвернувся й почав чухати нігтем простирадло. Марійка простягнула руку до нього.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Хіба що тоді, коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хитнувся, але не посміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато просто поки що не знає всієї правди, — сказала Марійка, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Марійка вклала сина спати, вирішила випити чаю. У тиші їй раптом згадалось, як вона познайомилась з Олею. Якщо це можна назвати знайомством.
Рік тому їй написав анонім: «Доброго дня! Представлятись не буду, просто знайте, що я доброзичливець. Якщо вам цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, завітайте у понеділок о 19:00 до ресторану на Лесі Українки, 8. Столик біля вікна».
Тоді Марійка ще гадала, хто ховається під маскою. Тепер вона знала — це була Оля. Доброзичливиця з підступом.
Того вечора вона побачила все: Тараса напроти Олі, їхні руки на столі, сплетені пальці, поцілунок у щоку. Потім він щось ніяково бурмотів про ділову зустріч, про подругу, а в кінці — про «нічого серйозного».
Але Марійка не могла пробачити зраду.
Вони розлучились. Але Ярик залишився. Разом із Олею, яка незабаром стала дружиною Тараса.
Її образ був ідеальним: ввічливість, доброта, гра з дітьми. Все в одній особі. Вона дарувала Ярику іграшки на свята: пазли, динозаврів, колись — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були не для нього, а для Тараса. Оля боролась не за дитячу любов, а за увагу чоловіка. Її ласка — інструмент, посмішка — принада. А тепер, коли терпінню настав кінець і з’явилась можливість мати власну дитину, Оля змінила тон.
Вона помилилась в одному: Марійка могла поступитись чоловіком, але не почуттями сина.
На холодильнику висів список справ, але їй було байдуже. Залишилась одна важлива річ на сьогодні: поговорити з Тарасом.
Вона довго дивилась на екран, перш ніж набрати номер. Гудки звичайні, але здалися довгими. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі відчувалось роздратування. Пізно ж.
— Щось термінове?
— Термінове. Треба поговорити. Про Ярика.
Він одразу напружився. Це відчувалось навіть по телефону.
— Що з ним? Захворів?
— Ні. Він не хоче до тебе більше їздити. Каже, що Оля говорить йому гидоті. Що ти його більше не любиш, що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці — тиша. Потім Тарас заговорив різко, з обраТарас глянув на Олю, яка ще намагалась виправдатись солодким голосом, і раптом зрозумів, що перед ним — чужа жінка, а його серце, нарешті, повернулось додому.