— О-о, здоровенькі були, царство хаосу! Наталко, ти ж вдома сидиш цілими днями. Хоча б посуд помила, — докірливо промовила мати, ледь переступивши поріг кухні.
Наталка якраз витягала простирану білизну з пральної машини. Вона мляво звисала з її рук, а холодне вологе полотно неприємно пестило шкіру. Пальці тремтіли від втоми, у спині відчувався тягар, болюче було навіть розігнутися.
У сусідній кімнаті почулося схлипування. Артемко. Знову прокинувся.
— Мамо, у тебе справді немає інших думок? — приглушено запитала Наталка, з тупим поглядом. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворіють.
Оксана поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, наче ревізор, і важко зідхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити у такому безладді. У тебе ж усього двоє дітей, не десять. Та ще й чоловік.
Наталка не відповіла. Просто повісила наволочку на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося кричати матері в обличчя, сказати, що і двоє дітей — це не легко, але сил на крик не лишилося.
Усі сили пішли на капризи Артемка, боротьбу з температурою Софійки, нескінченну готовку, метушливі зборивання до садочка та тривожні ночі. Все це нависло над нею, як камінь на шиї. А як вишенька на торті — ще й мати зі своїми закидонами про чистоту.
Наталка пішла до коридору, щоб дати собі хоч хвилинку перепочинку. Заглянула у спальню. Софійка спала. Вологе волосся прилипло до лобика. Артемко вже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошепотіла Наталка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд може почекати, краще посиди з дітьми.
— Наталко, діти чиї? Твої. Я вже не дівчина. Мені легше з посудом, ніж із дітьми.
— Мамо! Ти можеш хоча б на хвилину забути про свої чортові тарілки та припинити шукати пил? У мене тут одна з температурою, другий цілий день на руках! Я не сплю вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні нотації, ні вологе прибирання мені не допоможуть.
Оксана напружено стиснула губи. Ніздрі її трохи розширилися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Наталка опустила сина в манежик, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини та йди. Будь ласка.
У цю мить навіть Артемко затих. Оксана з погордою подивилася на доньку, потім на пакет. Різко вихопила його з рук Наталки, немов там була бомба, і пішла.
Коли в грудях трохи затихло, Наталка сіла на полВона обійняла сина, відчуваючи, як втома поволі перемагає гнів, і зрозуміла — тепер їй важливо лише одне: бути для них тією матер’ю, якої в неї ніколи не було.