— Стоп, чекай! Він мої гроші пропивав, а тепер ще й я йому винна? З якого біса?
— Це ж твій батько! — випалила мати.
Оксана підняла брови так високо, що чоло зморщилося, наче гармошка. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки. На кухні було спекотно, душно, немов у їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина — чужа, — спокійно відповіла вона.
— Ну ти ж розумієш, — заспішила Тетяна. — Він тут десять років живе. Вкладався, допомагав.
Оксана ледь не фыркнула.
— Допомагав? Коли це він допомагав, мам? Коли стояв біля плити й читав мені нотації, як правильно смажити картоплю, хоч сам і яєшню не приготує?
— Не в грошовому сенсі, але ж він частина родини. Ти ж його татом називала.
Дівчина опустила погляд на магнітики на холодильнику — залишки спільних подорожей з батьком. Після появи Володимира подорожі припинилися.
— Один раз назвала, щоб тобі було приємно, — тихо проговорила Оксана. — У чотирнадцять. А він потім цим, як прапором, махав.
У пам’яті спалахнув епізод: вона приходить додому, пригнічена. Всі пішли в кіно, її не пустили. Володя заявив, що “дівчина має сидіти вдома, а не бігати по вулиці”.
— Чому?! Всі йдуть!
— Оксано, коли я був маленьким, діти з батьками не сперечалися. За таке ременя діставали.
Його голос був тихим, але від цих слів у горлі став ком. Вона не плакала тоді. Просто лежала, притулившись до подушки, і чула, як він бурчить у кімнаті:
— Зіпсувала ти її. Принцеса. Гроші на неї летять, а толку нуль.
Оксана стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли звинувачення, що вона “неохайна”, “багато їсть”, “говорить дурниці”. Він командував нею, наче служницею у власному будинку.
Але вона знала: він просто вилітав на ній. На роботі його ніхто не слухав, зате вдома він міг гавкнути, вдарити кулаком по столу, грати роль господаря.
— Мам, — повернулася вона до реальності. — Половина квартири моя. Володя в документах не значиться.
— Оксано, якщо продамо і поділимо на двох, він почує себе зрадженим. Він же тебе за доньку вважає.
— Так, давай подумаємо. А якщо я продам свою частину, і йому доведеться ділити кухню з чужим? Це теж зрада?
Тетяна замовкла. Її губи дріжали. Вона боялася залишитися сама.
— Він стільки років тут живе, — прошепотіла вона. — Вкладав душу.
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо не відстою своє зараз — ніхто не допоможе. І ще відчуваю, що з таким підходом я теж колись перетворюся на тебе.
Дівчина пішла. Не могла більше дихати цим повітрям.
На вулиці пахло весною. Діти їли морозиво, хтось цокав каблуками. Життя йшло далі, ніби в тій квартирі не сталося маленької катастрофи.
Після розмови Оксана мовчала тиждень. Навіщо спілкуватися з тим, хто лише повторює чужий голос?
Вона пішла до ріелторки. Квартиру у спільній власності, треба продати свою частину. Щоб купити хоч кімнату, не арендувати.
Покупець знайшовся швидко — чоловік після розлучення. Поводився чемно, не довів Тетяну до істерики, що було дивом.
Але після її відходу в телефоні сипнули голосові:
— Оксано… Ти ж не просто квартиру продаєш. Ти родину руйнуєш.
Вона слухала, не відповідаючи. І раптом дійсно почала відчувати себе зрадницею. Чи правильно вона робить?
Подзвонила батькові. Рідко спілкувалися, але іноді він був єдиним розумним голосом.
— Привіт, тату. Пам’ятаєш квартиру, що на нас з мамою оформлена?
— Ну так. А що?
— Мама хоче, щоб її чоловік отримав частку. Мовляв, десять років там прожив.
Батько замовк, потім зітхнув:
— Я ж не просто так відписав. Хотів, щоб у тебе був старт. Твій шматок — твій. А хто там живе — справа мами.
Оксана здивувалася. Вона думала, що їй завжди належала лише половина.
— То я права?
— Ти доросла. Роби не зі злості, а з розуму.
Після дзвінка стало легше. Та раптом згадала ще один момент.
Коли навчалася в коледжі, їй довелося працювати — мати з Володимиром заявили, що “дармоїдку” годувати не будуть. Вона роздавала листівки, заробляла копійки. Одного разу купила собі їжі: йогуртів, сиру, шматок ковбаси. Поклала у холодильник.
Вранці залишився лише йогурт та обгристі кінці ковбаси. Володимир сидів на кухні, їв картоплю, пив молоко з пляшки.
— Це ти моє взяв?
— А що — твоє? У родині все спільне.
Після того вона перестала купувати їжу додому.
Але гроші вимагали далі. То на порошок, то на щось інше. Хоча порошок стояв у ванній, майже не використаний.
Тепер усе було інакше. Оксана підписала документи, вийшла на вулицю з пусткою всередині. Не дзвонила матері. Та теж мовчала.
Проходили тижні. Вона купила нову постіль, кросівки, шукала студіВона знайшла маленьку квартиру біля парку, де за вікном замість криків і докорів лунали лише спів птахів і сміх дітей з майданчика.