— Ну що, доню, ви подумали? Я вчора таку «Шкоду» бачила! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього-то триста тисяч гривень, — голос Ганни Іванівни звучав з натягнутою легкістю, але за нею ховався тиск.
— Мамо… — Оксана зітхнула й закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Де я тобі триста тисяч візьму? Подивись щось простіше.
З кімнати лунали дитячі вигуки. Андрій возився з Софійкою: та пручалася, не хотіла одягати шкарпетки. На годиннику було без двадцяти вісім. Незабаром Оксані треба виходити на роботу. І ось ця історія з машиною знову сплила невчасно.
— Ну візьміть кредит, — спокійно сказала Ганна, підсунувши до себе вазочку з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, хороші зарплати. Я ж не на похорон прошу, а на корисну річ.
Оксана різко обернулася до матері, уже стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека.
Ганна фуркнула, схрестила руки на грудях й відвернулася.
— Угу. У батьків Андрія машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.
Тут Оксану пройняло.
— У батьків Андрія машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, заощадили. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Шкоду» за триста тисяч гривень тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Ганна. — Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилась можливість, мені відмовляють.
Оксана глянула на Андрія. Той допомагав доньці взутися й виглядав втомленим і ніяковим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснених губах було видно: йому вже набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не монстри. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…
Ганна схопилася за серце так театрально, ніби саме згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, зрозуміло все з вами. Тепер ти кожну гривню мені в очі кидатимеш?
Оксана голосно зітхнула, ніби випускаючи пару. У неї пересохло в роті, долоні стали вологими. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо гостра. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки у поштовій скриньці.
І тут Ганна раптом випалила те, що остаточно добило доньку:
— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш більше працювати, більше заробляти. Тоді ми потягнемо кредит.
Оксана навіть завмерла на кілька секунд.
— Почекай. Значить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, як я пам’ятаю. А побачивши «Шкоду», у тебе тиск у нормі?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся.
Ганна різко повернулася й пішла до дверей.
— Добре. Все з вами зрозуміло. Живіть без мене. І не дзвоніть, коли знову знадобиться бабуся.
Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити почуте.
Андрій підійшов і поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, що так вийшло.
У хаті встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризничати. Вона лише тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не поїдемо до неї?
Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, тому що треба. А тепер та відмовлялася бути бабусею, поки їй не куплять машину.
Минуло два місяці після тієї сварки. Усе в сім’ї ніби налагодилося. А точніше — залишалося стабільним. Софійка ходила до садка, Оксана працювала за графіком, Андрій брав додаткові заробітки і мало бував вдома. Ніхто не говорив про Ганну вголос, але вона все одно була присутня: у м’яких іграшках, які колись приносила онуці, у в’язаних шкарпетках, у смаку їхнього домашнього пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, з запитаннями.
— Мамо, а бабуся де?
— Вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди дзвонила, коли я хворіла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Оксана намагалася посміхатися, говорити щось про ремонт, про те, що у бабусі зламався телефон. Але в її голосі не було впевненості, а в серці доньки поступово проростала тривога.
Одного вечора Софійка сиділа на дивані з планшетом, Оксана мила посуд. ЗвиВечір завершився тим, що Ганна Іванівна обійняла онуку і через її плече кивнула доньці, ніби визнаючи: сім’я важливіша за будь-яку машину.