— Ну що, донечко, подумали? Учора бачила таку «Таврію»! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього-на-всього п’ятсот тисяч гривень, — голос Тетяни Іванівни звучав натягнуто легко, але за цим ховався тиск.
— Мамо… — Оксана зітхнула й закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка хворіє щомісяця. Де я тобі півмільйона знайду? Подивись щось простіше.
З дитячої лунали веселі вигуки. Андрій возився із Софійкою: та упиралася, не хотіла одягати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. Через десять хвилин Оксані треба виходити на роботу. І от ця історія з машиною знову піднялася невчасно.
— То візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, підтягуючи до себе вазочку з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, нормальні зарплати. Не на поминки ж прошу, а на корисну річ.
Оксана різко повернулася до матері, уже стиснувши кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас і так іпотека.
Тетяна фыркнула, схрестила руки й відвернулася.
— Угу. У батьків Андрія є авто, а я, виходить, як завжди, десь поза увагою.
Тут Оксану пройняло.
— У батьків Андрія є машина, бо вони самі її купили. Продали стару, відкладали. Ні в кого нічого не вимагали. А ти тільки права отримала, а вже «Таврію» за півмільйона тобі подавай.
— А чому, як тобі здається, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна. — Тому що тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на першу квартиру відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають від воріт поворот.
Оксана глянула на Андрія. Той допомагав доньці взутися й виглядав втомленим та розгубленим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснених губах було зрозуміло: йому вже набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не монстри. Але в нас немає золотої карти, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на се…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби тільки що згадала про свою гіпертонію.
— Ой, усе зрозуміло. Тобто тепер ти кожним карбованцем мені докорятимеш?
Оксана голосно зітхнула, ніби випускаючи пар. У пересохлих вустах стояв гіркий присмак, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо гостра. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки у поштовій скринці.
І тут Тетяна раптом випалила те, що добило доньку:
— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Тоді й кредит потягнемо.
Оксана на кілька секунд завмерла.
— Постривай. Значить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А побачивши «Таврію», у тебе тиск зразу падає, чи як?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся й умови ставиш.
Тетяна різко повернулася й пішла до дверей.
— Гаразд. Усе з вами ясно. Живіть без мене. І не телефонуйте потім, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.
Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити сталось.
Андрій підійшов ближче й поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, звичайно, що так склалося.
У квартирі встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризничати. Вона лише тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не поїдемо до неї?
Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А тепер та відмовлялася бути бабусею, доки їй не куплять авто.
Минуло два місяці після тієї сварки. Зсередини в сім’ї ніби все налагодилося. Точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садка, Оксана працювала за графіком, Андрій брав підробітки й майже не бував вдома. Ніхто не говорив про Тетяну вголос, але вона все одно була присутня: у м’яких іграшках, які колись приносила Софійці, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, збентежено, в очікуванні. Потім — із запитаннями.
— Мамо, а бабуся що, поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди телефонувала мені, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Оксана намагалася посміхатися, м’яко відповідати, говоритиІ ось одного вечора, коли Тетяна Іванівна несподівано прийшла з тортиком, а Софійка з радістю кинулась їй на шию, Оксана зрозуміла, що іноді родинні зв’язки сильніші за всі образи, адже жити без рідних — як без повітря.