Щаслива доля
“Оленко, дай тобі все пояснити!” – на порозі стояв задиханий Богдан.
“Що вам від мене треба? Ідіть розбирайтеся зі своїм начальством!”
“Ти не зрозуміла. Вибач… Ви не зрозуміли. Будь ласка, закрийте всі двері й кличте поліцію. Просто повірте!”
Оленка здивовано подивилася на Богдана, що вже біг сходами. Що це все значило? Чому звичайний майстер поводиться так дивно?
Раптом з першого поверху донісся шум. Гучні голоси, дзенькіт розбитого скла й крик: “Оленко, тікай!”
Дівчина швидко зачинила двері. Вона нічого не розуміла, але зробила все, як казав Богдан. Повернула два засуви, закрутила ключ у замку. Далі тремтячими руками набрала 102.
Стукіт у двері знову, і Оленка здригнулася. Притиснувши телефон до грудей, молилася, щоб це скінчилося.
“Красуне, ти там? Чуємо тебе. Відчиняй по-доброму, не чіпатимемо, слово даємо”, – почувся грубий голос за дверима.
Оленка замовкла, ледве дихаючи. Голоси стихли, але почалися дивні звуки. Хтось намагався відкрити двері з іншого боку.
“Оце дурна ключ засунула. Чуєш? Не ускладнюй собі життя! Відчиняй!”
“Йдіть геть! Я поліцію викликала!” – вигукнула Оленка, але відразу ж затулила рота рукою.
“Дарма це зробила, красуню”, – пролунало за дверима. “Ідемо, хлопці. Ще повернемось, зрозуміла?”
Незнайомці зникли сходами. Шум стих повністю. Оленка посовалася по стіні вниз, не випускаючи телефона.
Новий стукіт – і ледве чутний вигук. Та відразу полегшало, коли почула: “Відкривайте, поліція!”
За кухонним столом Оленка тремтячим голосом розповідала свою історію. Молодий офіцер записував свідчення.
“Хто такий Богдан і де ви познайомились?” – запитав старший.
“Півроку тому я купила нову пральну машинку. А місяць тому вона потекла. Магазин направив до сервісу. Майстром призначили Богдана.”
“Ви раніше його бачили?”
“Ні, це був перший раз, коли він приїхав додому.”
“Тобто пустили в будинок незнайомця?”
“Та що ви? Це ж офіційний сервіс! Його співробітник. Я не першого-ліпшого впускала!”
І справді, причин не довіряти не було. Богдан прийшов вчасно. Високий, підтягнутий, у формі, з великим чемоданом інструментів. Уважно оглянув машинку, робив нотатки, заповнив офіційний бланк. Підозрювати його не виходило.
“Готово! Працюватиме як нова!” – сказав майстер, подаючи дівчині папірця.
“Що це?”
“Мій номер. На всяк випадок.”
“Чи це не порушення правил?”
“Не зрозумійте неправильно. Інколи поломки виявляються після ремонту. Через сервіс довго, а напряму я приїду швидше.”
Оленка зітхнула з полегшенням. Логічно – до першого візиту чекала цілий тиждень.
Але за кілька днів машинка знову потекла. Дівчині довелося знову викликати Богдана.
“Приїду, перевірю. Безкоштовно”, – пообіцяв він.
“Не розумію, що з нею.”
“Не хвилюйтеся. Ця модель славиться проблемами.”
Закінчивши, майстер посміхнувся: “Сподіваюся, більше не знадоблюсь.”
“І я сподіваюся. Дякую!”
Розраділа, забула про проблеми. Богдан не виявляв зайвої уваги. Але коли машинка потекла втретє, його номер не відповідав.
“Буде як нова!” – зірвана з пантелику Оленка вдарила по машинці.
Сервіс у телефоні дивувався – у системі не було повторних заявок. “Богдан казав, що з цією моделлю постійні проблеми, і що простіше звертатись до нього напряму.”
Щось було не так. Новий майстер міг приїхати лише завтра. Того ж дня на порозі з’явився Богдан – блідий, із проханням зачинити двері й викликати допомогу.
“Більше нічого не знаю”, – видихнула Оленка.
“Ви розмовляли з ним під час ремонту?”
“Ні. Про що мені з майстром розмовляти? Лише питала, чи не потрібна допомога.”
“Значить, інструменти були свої?” – усміхнувся офіцер.
“Ганчірки вони з собою не носять! – спалахувала дівчина. – У вас коли-небудь пралька текла? Вода з усіх щілин летить!”
Поліцейські переглянулися. Оленка не витримала: “Що відбувається? Ті люди обіцяли повернутися!”
“Богдан, ймовірно, пов’язаний із серією пограбувань. Наводчики влаштовуються в сервіси. Так можуть оглянути будинок, зрозуміти, скільки мешканців, їхній розклад.”
Оленка оніміла. Ті люди – злодії. Офіцер подав папірці: “Підпишіть. Викличемо, як щось з’ясується.”
“Ви залишите мене одну? Вони ж повернуться!”
“Не хвилюйтеся, все під контролем”, – втомлено посміхнувся старший.
Вечором прийшли друзі – щоб підтримати. Запропонували настільну гру. Оленка ледве розслабилася, коли задзвонив невідомий номер.
“Ольга Шевченко?” – спитав голос.
“Так, це я…”
“Старший офіцер Гаврилюк. Богдана затримали. Як і передбачали, він намічав квартири для злочинців. Ваша обережність допомогла. З вами зв’яжОленка глянула на друзів, усміхнувшись крізь сльози, і зрозуміла, що іноді навіть у найстрашніших моментах можна знайти опору в тих, хто поряд.