**Щоденник Оксани Коваль**
“От тобі й пощастило,” – пробурчала я до себе, коли за двер’ю з’явився запханий Василь.
– Оксано, дай пояснити! – він ледве дихав.
– Що вам від мене треба? Ідіть розбирайтеся зі своїм начальством!
– Ти не зрозуміла… Пробачте. Будь ласка, закрийте всі двері та викличте поліцію. Просто повірте!
Я ніяково дивилася на тікаючого Василя. Що це все значить? Чому звичайний майстер поводиться так дивно?
Раптом знизу почулися галас, брязкіт розбитого скла та крик:
– Оксано, тікай!
Я миттєво захлопнула двері. Не розуміючи нічого, але послухала Василя. Двічі повернула засуви, встромила ключі зі свого боку. Тремтячими руками набрала 102.
Стукіт у двері змусив мене здригнутися. Притиснувши телефон до грудей, я молилася, щоб це скінчилося.
– Красуне, ти там? Чуємо тебе. Відчиняй по-доброму, не чіпатимемо, – промовив грубий голос.
Я завмерла, ледве дихаючи. Голоси стихли, але почувся дивний шелест – хтось намагався відкрити двері ззовні.
– Ця дурня ключем заперла. Чуєш? Не ускладнюй собі життя! Відчиняй.
– Забирайтеся! Я поліцію викликала! – вигукнула я, але тут же затулила рота рукою.
– Дарма, краліно, – проворчав той самий голос. – Ходімо, хлопці. Ще повернемось, знаєш?
Незнайомці зникли сходами. Гомін стих, потім – мертва тиша. У вухах дзвеніло, а я сповзла по стіні, не випускаючи телефон.
Знову стук. Я ледве не скрикнула, але полегшало, коли почула:
– Відчиняйте, поліція!
За кухонним столом я розповідала свій жах. Рядовий записував показання, а мене ще трясло.
– Хто такий Василь? Де ви познайомилися? – спитав другий офіцер. Очевидно, старший.
– Півроку тому купила пральну машинку. А місяць тому вона потекла. Звернулася до сервісу – прислали Василя.
– Ви бачилися раніше?
– Ні. Вперше, коли він прийшов.
– То ви запросили до дому незнайомця?
– Що ви? Це ж офіційний сервіс. Хіба я будь-кого б пустила?
Дійсно, жодних підстав не довіряти. Василь прийшов у формі, з інструментами, все оглянув, записав у звіт. Я підписала – ніяких підозр.
– Готово! Працюватиме як нова! – тоді він простягнув мені папірець.
– Що це?
– Мій номер.
– Це ж не порушення? – здивувалася я.
– Так, на всяк випадок. Через сервіс довго, а напряму – швидше.
Я зітхнула з полегшенням. Логічно – до того ж чекала тиждень, поки сервіс призначив майстра.
Але через кілька днів машинка знову потекла. Довелося дзвонити Василю.
– Заїду, безкоштовно, – сказав він.
– Не розумію, що з нею.
– Не хвилюйтеся, у цієї моделі часто таке.
Закінчивши, він посміхнувся:
– Сподіваюся, більше не знадоблюсь.
Я теж сподівалася. Але коли машинка потекла втретє, його номер не відповідав.
“Дурна залізяка!” – закричала я, хлопнувши дверцятами.
Сервіс здивувався: “Василь звітував, що все виправив”. Нового майстра призначили лише на завтра.
А тоді він з’явився – блідий, з переляком у очах. І все почалося…
– Ось і все. Більше не знаю.
– А під час ремонту ви спілкувалися?
– Ні. Навіщо? Запитала, чи потрібна допомога.
– Інструменти були його? – усміхнувся рядовий.
– Хіба вони носять ганчірки? – образилася я. – Ви коли-небудь лагодили пральки? Вода б’є з усіх щілин!
Поліцейські переглянулися. Я не витримала:
– Що відбувається? Вони обіцяли повернутися!
– Цей Василь, можливо, пов’язаний із серією пограбувань. Наводчики влаштовуються в сервіси – оглядають помешкання.
Мене трусило. Виходить, ті типи – злодії.
– Підпишіть тут. Ми викличемо вас пізніше.
– Ви залишите мене саму? Вони ж вернуться! – схопила офіцера за руку.
– У нас все під контролем, – втомлено сказав старший.
Вечором прийшли друзі – Микола з подругою. Пропонували “відволіктися на настолки”. Я ледве могла не дихати, прислухаючись до кожного шелесту.
А потім – дзвінок із невідомого номеру.
– Оксано Коваль? Це старший офіцер Палій. Василя затримали. Він дійсно був наводчиком. Дякуємо – якби не він, ви б… – він замовкнув.
Товаришка задумливо сказала:
– Навіть романтично.
Але мені було не до романтики. Я зрозуміла: за ввічливістю іноді ховається брехня.
Але одне лишилося без відповіді: якщо Василь дійсно був злодієм – нащо він попередив мене?