— Хочется, щоб хоч комусь ти була потрібна.
— Не треба тобі мій син, він тобі життя зламає.
— Неправда, Марійко Миронівно. І чому ви так про Тараса говорите? Він же ваша єдина дитина!
— Тому й попереджаю. Надто добре знаю свого сина, щоб сумніватись у своїх словах.
Марійка Миронівна повільно вийшла зі світлиці, а Оксана лишилася сидіти за столом у своїй новій вечірній сукні. Вона спеціально вдягла її, прийшла до сусідки, щоб показати свій гарний наряд, у якому хотіла вразити Тараса.
У сина сусідки Оксана була закохана вже багато років. Почуття зав’язались у дівчини ще в дитинстві, коли вона була маленькою й наївною, але, як виявилось, здатна на глибоку прихильність.
Тарас був старший за Оксану на сім років. Йому було сімнадцять, а дівчині — десять, коли вони вперше побачились. Оксана з батьками переїхала до Миргороду з сусіднього села, де її батько лишився без роботи, а Марійка Миронівна жила тут із сином, виховуючи його сама.
— Дуже порядні люди, — повідомила вечором мати Оксани, повернувшись від сусідки.
Хоч Марійка Миронівна й була старша за матір Оксани на п’ятнадцять років, між ними зав’язалась дружба, а Оксана й Тарас стали бачитись частіше.
Через рік після знайомства Тарас поступив до університету й поїхав із Миргороду, а Оксана лишилася з батьками, не забуваючи про Тараса й часто навідуАле через кілька років, коли Оксана вже виховувала свою донечку, а Тарас знову зник у містах, вона зрозуміла, що справжнє щастя — це не чекати когось, а будувати своє життя власними руками.