Вона повернулася
— Сину…
— Вибачте, але я вам не сину. Не звертайтеся так до мене. Мене звуть Олег.
— Олеже… Олеженько… Сину!
Марія Степанівна підвела голову й сумно глянула в обличчя чоловіка, що стояв біля неї. У її голосі було стільки надії, благання й розпачу, але Олег мовчав, ніби слова Марії Степанівни не справляли на нього жодного враження.
— Я просив не називати мене «сином».
— Та ж я твоя мати! Твоя рідна мати!
— Ти надто пізно про це згадала.
Олег дивився на жінку, що сиділа на лавці, і згадував своє дитинство. Спогади були болючими, навіть попри те, що з того дня, коли востаннє бачив матір, минуло більше тридцяти років. Тридцять років! Майже половина життя, і здавалося, що вони більше ніколи не побачаться, не заговорять. Але доля розпорядилася іна— Прощай, мамо, прощай назавжди, — прошепотів він, не обертаючись, і пішов геть, залишаючи минуле позаду.