“Мамо, ну коли ж ти нарешті зіграєш зі мною в машинки? Ти ж обіцяла…” — знову попросив п’ятирічний Ярослав, зазирнувши на кухню.
Марія спершу подивилася на сина, потім перевела погляд на гору брудної посуду та курку, яка терпляче чекала своєї черги на дошці для нарізання. Знову поглянула на хлопчика. Той так само вперто дивився на неї, чекаючи відповіді на свою нібито прохання, нібито скаргу.
“Ясику, почекай трохи, мама скоро буде, гаразд?” — прошепотіла вона, мабуть, тому що сама не дуже вірила, що це “скоро” колись настане.
“От знову! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Я не хочу грати сам! Не хочу!” — скрикнув Ярик і побіг у кімнату.
Від криків прокинулася маленька Соломія та відразу ж оголосила про це голосним плачем. Марія сіла на стілець, схопилася за голову, ніби хотіла затулити вуха. На хвилину закрила очі.
…Марія завжди хотіла дітей і божевільно їх любила. Але зараз вона б із задоволенням опинилася десь сама, де немає цього нескінченного прибирання, готовки, підгузків, логопеда, прогулянок, вечірнього купання, вечері, казки на ніч…
Звісно, багато жінок живуть так само, але в більшості є бабусі-дідусі, чоловіки допомагають. У Марії ситуація трохи інша. Її батьки за тисячу кілометрів, свекруха працює та займається собою — їй поки не до онуків. А чоловік, Богдан, майже завжди приходить з роботи, коли діти вже лягають спати. Чоловік вечеряє, сідає за комп’ютер чи телевізор. Допомоги від нього — нуль. А останнім часом їхні стосунки стали якимись напруженими, навіть болючими…
“Ма-ам…” — почувся протяжний голос півторарічної Соломійки.
“Іду, серденько, іду!” — відгукнулася Марія і пішла до дитячої.
Повозилася з дітьми, зробила невеличке прибирання. Після обіду у Ярика заняття з логопедом. Поки він займався, Марія із донькою гуляли на дитячому майданчику.
Додому повернулися вже під вечір. Марія викупала дітей, нагодувала їх вечерею. Сама навіть не їла — лише чаю швиденько випила. Потім прибрала за дітьми, подивилася на курку і винесла їй вирок: “Не встигну”. Щоб нагодувати чоловіка, вирішила зварити вареники.
Богдан прийшов близько дев’ятої. Марія вже звикла, що чоловік частіше повертається не в гуморі.
“Я вдома! Чому мене ніхто не зустрічає?” — гукав із передпокою.
“Бодю, не кричи, будь ласка, я Соломійку вже поклала,” — Марія намагалася говорити лагідно, щоб не провокувати.
“Ось воно як! Здрастуй, рідний дім! Приходжу — і відразу тиша!” — буркнув Богдан і піш умитися.
Марія накрила на стіл — поставила вареники, окремо зелень і сметану. Заварила чай, нарізала хліба.
“Маріко, ти що, вареників по акції накупила, і тепер я їх їстиму, поки не закінчаться?” — з єхидою запитав Богдан.
“Бодю, давай сьогодні ще вареники, а завтра, як і обіцяла, запічу курку,” — вибачливо сказала Марія.
“Сьогодні востаннє! У понеділок їли ці вареники, і сьогодні те ж саме!” — обурився Богдан і взявся за вечерю.
Він навіть не поцікавився, чи їла Марія сьогодні взагалі. Здавалося, останнім часом дружина його взагалі не цікавить.
“Бодю, відірвися на хвилинку від телефона. Розкажи, як на роботі?”
“Та що там на роботі — все як завжди. Я втомився, а ти хочеш, щоб я вдома ще й про це говорив!” — відрізав Богдан і знову втопився в екрані.
“Ну тоді смачного, я піду до дітей.”
“Іди,” — сухо відповів чоловік.
Марія поклала дітей спати, вимкнула світло і повернулася на кухню.
“Я спати,” — кинув Богдан і, не відриваючи очей від телефону, вийшов.
“На добраніч,” — тихо сказала Марія в порожнечу…
А були часи, коли чоловік цілував її на ніч, бажав солодких снів. Бувало, вони довго розмовляли на кухні, пили ароматний чай, потім дивилися фільми.
Ці теплота, ніжність і довіра вже почали стиратися в пам’яті. Останнім часом щось не те коїлося. Богдан був весь у роботі, у якихось справах, куди Марії доступу не було.
Вона ж сама після народження доньки страшенно втомлювалася. Спочатку сподівалася, що Ярика візьмуть до логопедичного садочка, але місць не вистачило, тому вирішили залишити хлопчика вдома і ходити до логопеда окремо.
Марія важко зітхнула, глянула на годинник — пів на одинадцяту! Треба швидко прибрати зі столу, помитися й лягати.
У спальню вона зайшла вже о пів на дванадцяту. Богдан, звісно, спав. На його телефоні дзенькнуло смс.
“Хто б це міг писати так пізно?” — подумала Марія, але не приділила уваги, списавши на повідомлення від оператора чи банку.
Не встигла закрити очі, як пролунав будильник.
“Невже вже пів на шосту? Ніби взагалі не спаВона відкрила очі, усміхнулась до сонячного промінчика на підлозі й зрозуміла, що тепер кожен її день — це шанс почати все спочатку.