Олег розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі завибрирував телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, узяв телефон і вийшов із кабінета.
— Слухаю, — відповів він обережно.
У нього в школі був друг Богдан, але минуло стільки років… Олег і сам не знав, що його номер зберігся, адже стільки разів уже міняв телефон.
— Олеже? Невже це ти? Це я, Богдан. Я думав, що ти номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно промовив чоловічий голос у трубці.
— Привіт, Богдане. Як справи? — Олег ще не відійшов від здивування й говорив сухо, машинально задавши звичне питання. Але Богдан не помітив цього і продовжував радісно:
— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, що робочий день, напевно, не вчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди підʼїхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — теплішим голосом відповів Олег.
— Так я на вокзалі, на Центральному. Стою перед будівлею.
— Знайду. Ти нікуди не йди, добре? Чекай, — сказав Олег і повернувся до кабінету.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але з голови не виходив Богдан. Років пʼятнадцять не бачились і не спілкувались, з тих пір, як він поїхав із рідного міста вступати до інституту.
Олег припаркував авто й пішов до будівлі вокзалу. Як завжди, там було повно людей. Він крутив головою, вдивляючись в обличчя.
— Олеже! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, в якому Олег не одразу впізнав свого шкільного друга. Вони зупинились, на мить оцінююче оглянули один одного, потім потиснули руки, і лиш тоді, без домовленості, обнялись.
— Олеже…
— Богдане…
— Олеже… Очам не вірю. — І Богдан знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут шумно. Може, у кафе посидимо?
— Давай, — погодився Олег. — Я на машині. Тут недалеко є гарне кафе. Ти справами у Києві?
— Тещу приві́з на операцію. Суглоб у неї розвалюється, ледве ходить. Квоти довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Богдан здивовано подивився на Олега.
Вони стояли біля потужного позашляховика.
— Моя, залізай, — усміхнувся Олег, задоволений ефектом.
Під здивовані вигуки Богдана Олег влився у потік машин, потім свернув у провулок і, проїхавши хвилин пʼять, зупинив авто. В затишному кафе панував напівтемрява, хоча за вікном був день. Відвідувачів у залі мало, набагато тихіше, ніж біля вокзальної метушні.
— Ну ось, тут хоча б поговорити можна. Давай, сідай і розповідай. Але вони не встигли сісти за столик, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а моєму другові… — Олег подивився на Богдана.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Моєму другові стейк із картоплею на гарнір, каву і торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись на мене так. Тобі ще у електричці їхати. Навряд чи ти снідав.
— Вірно. Ми з тещею до лікарні три години добирались. Вона ледве ходить… Тільки я сам заплачу.
Олег не відповів.
— Ти не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, ти давно його змінив, а ти відповів, — повторив Богдан.
— Так я зрозумів. Розказуй, як ти живеш. Одружений?
— Одружений. Двоє дітей у мене. Синові одинадцять, а Оленці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені автосервіс, тепер я ним керую. Скажу Марʼянці, що бачив тебе, не повірить.
— Це якій Марʼянці? — Олег зробив здивований вигляд. — Постой, ти одружений на Марʼянці?
— Памʼятаєш її? На ній. — Богдан розплився у посмішці. — Вона в школі за тобою бігала. Світу не бачила. Памʼятаєш, як ми тікали від неї після уроків? А вона мені подобалась, ще тоді. Не знав? Коли ти поїхав, вона дуже переживала. Не повіриш, хотіла кинутись за тобою до Києва. Мати не пустила. А потім ми почали зустрічатись. Якось так. Хоч тут я тебе обіграв. Ну а ти? Бачу, одружений. — Він кивнув на обручку на руці Олега.
— Одружений, — підтвердив Олег. — Але дітей поки нема.
— Зрозуміло. А працюєш де?
— В одній компанії. Керую відділом продажів.
— Оце так ти мене. У Києві живеш, машина крута… Ти найкраще з усіх наших влаштувався, — схвально сказав Богдан.
Олег стримано посміхнувся.
— А памʼятаєш, як ми на рибалку ходили? Як з дому втекли на Північний полюс? Ох і дісталось нам від батьків. Я кілька днів сидіти не міг…
— А як сарай ледь не спалили на дачі? — перебив друга Олег.
— Так, от було життя. — Очі Богдана сумно змінили виІ в цю мить Олег зрозумів, що щастя — це не гроші чи статус, а теплі спогади, дружба, яка витримала роки, та проста радість від того, що поряд є люди, які готові підтримати без умов.