**Три листи без зворотної адреси**
Було тихо — ні вітру, ні шелесту листя, ні співів птахів. Навіть природа завмерла у безмовній скорботі. Люди також стояли німо навколо відкритої домовини та чорної ями поруч. Олеся тримала батька під руку. Він стояв зігнутий, збитий з пантелику, вдивляючись у обличчя матері.
Трохи осторонь стояли друзі її батьків — Мар’яна та її чоловік Віктор. Олеся знала їх із дитинства. Мар’яна час від часу підносила хусточку до очей, а Віктор дивився крізь домовину кудись у далечінь. Навпроти Олесі з батьком стояли троє колег із маминої роботи — із почервонілими носами та спухлими від сліз очима. Ще якісь незнайомі люди. Якщо прийшли — значить, знали матер.
Вже ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе вже було сказано в морзі, там і відправили панахиду. Тепер усі просто чекали кінця церемонії.
Олеся зиркнула на двох могильників. Один, мабуть, старший, ніби чекав цього моменту, запитав поглядом: «Час?» Ледь помітно вона кивнула. Час. Вони оживилися, взяли кришку, що стояла біля дерева, і підійшли до домовини.
— Усі простилися? Закриваємо, — сказав старший.
Але тут роздався тихий, але твердий голос:
— Зачекайте!
Всі разом обернулися. Високий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до домовини. Робітники завмерли, тримаючи кришку. Незнайомець поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, ніби хотів їх зігріти. Так він стояв кілька хвилин, а решта пильно спостерігали. Один з робітників покашляв, немов підганяв. Чоловік відійшов. Домовину закрили, закріпили кришку гвинтами й опустили в яму. Олеся першою кинула жменю землі.
Доки робітники закопували могилу, вона намагалася знайти того чоловіка, але його вже не було. Коли на свіжому насипу встановили хрест із табличкою, всі поволі пішли з цвинтаря. Олеся з батьком ще трохи постояли біля могили.
— Тату, ходімо, — сказала вона, і батько послушно дав себе відвести.
Дорогою Олеся думала: хто ж це міг бути? Прийшов непомітно й так само зник. Незнайомець стояв, схиливши голову, пола капелюха закривала обличчя. Вона розгледіла лише чисто виголений підборіддя й окуляри — хоча й у них не була впевнена.
Поминальний обід був у кафе неподалік від дому. Олеся не могла нічого ковтнути. Вона мов зливалася з утоми й хотіла лише одного — щоб усе швидше закінчилося. Нарешті люди почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Олеся, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій — мамин портрет у рамці, такий самий, як на могилі.
— Як ти? — запитала вона.
Батько лише кивнув.
— Тату, а хто той чоловік, що підійшов до мами на цвинтарі?
— Звідки мені знати?
У його голосі почулося роздратування. Мовчки вони дійшли до дому. У квартирі пахло ліками й хворобою, хоча Олеся залишила вікна відчинені.
Батько відразу ліг на диван, заплющив очі. Олеся накрила його пледом, сіла поруч.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мати. «Відмучилася», — повторила вона про себе слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мати — від страшної виснажливої хвороби. Олеся — від постійного напруження, тривоги й очікування кінця. Батько — від безпорадності й неможливості допомогти.
Сльози набігли на очі. Вона пішла на кухню, втулила обличчя в долоні й безгучно заплакала.
Згодом біль затихла. Олеся прибрала з кімнати всі речі, що нагадували про мамину хворобу. Вона ходила до університету, але відчувала себе порожньою й самотньою.
Батько постійно мовчав, ходив, шаркаючи тапочками, немо старий. Це дратувало Олесю. Своїм виглядом він наче показував, як йому важко. А їй хіба легко? Вона втратила матір. На її крихкі плечі лягли всі турботи про дім і батька.
— Тату, що робити з маминим одягом? Він мені не підходить, — одного разу спитала вона, щоб змусити його заговорити.
— Не знаю. Віддай комусь.
Легко сказати. А кому? На вихідних вона вирішила розібрати мамині речі. Те, що новіше, відклала — потім подумає, кому віддати. Старе зібрала у мішок і винесла до смітника. Жаль не було, було лише ніяково.
Розмір взуття теж не співпадав. Старі черевики й туфлі вона залишила біля контейнерів — може, комусь знадобляться. В одній коробці Олеся знайшла нові білі туфлі-чобітки. Рука не піднялася їх викинути. Приміряла — завеликі. Коли складала їх назад, побачила на дні три пожовклі конверти майже двадцятирічної давнини. Два — на ім’я матері, з різницею у місяць, третій — через два роки. Усі — без зворотної адреси.
Чому мама сховала їх у коробці від взуття? Чому не викинула? Читати чужі листи не можна, але мами вОлеся закрила конверти і доторкнулася до них, усвідомлюючи, що деякі таємниці варто залишати в минулому, бо справжнє родинне тепло — це не кров, а любов, яку не виміряти листами.