“Мамо, якщо не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…”
Тарас увійшов у вагон електрички, озирнувся. Вільних місць було багато. Він сів біля вікна. Двері зі скреотом розсувалися, впускаючи нових пасажирів.
Напроти розташувалися літні подружжя. Жінка зашурхала пакетом, дістала дві буханки палянички – запах свіжої випічки розійшовся вагоном. Тарас тактовітно відвернувся до вікна.
— Молодий чоловіче, візьміть, — простягнула йому жінка.
— Дякую, не треба, — посміхнувся він.
— Та берите, берите! Їхати ще годину з гаком.
Він узяв паляничку й відкусив шматок. Яка ж смачна! З динаміків пролунав перебиваний шипінням голос: «Відправлення через… хвилин… Потяг прямує до станції…»
— Що він сказав? Які станції пропускає? — занепокоїлася жінка.
Тарас здвигнув плечима. Він їхав до кінцевої.
— Казала ж тобі — треба було звичайною електричкою! — лаяла вона чоловіка. — Тепер виходити раніше і чекати наступний потяг…
Вона затихла, лише коли сусід запевнив, що їхня зупинка буде. Тарас доїв паляничку, дивився у вікно на миготіння дерев, на сонячні промені в листі. У вагоні здушило, під армійською формою спина вкрилася потом.
Уявляв, як увійде до дому, як мати кинеться його обіймати, як стане під прохолодний душ… Швидше б додому! Скинути форму, вдягти джинси, кеди, забути про підйоми й шикування. Він мріяв просипати цілу добу на дивані, а вранці знайти під рушником пахучі сирники…
«Як там Оленка? Рік минув — навряд сильно змінилася…» Перед очима встала тендітна дівчина з русявим волоссям і зеленими очима. Вона була молодша, жила у сусідньому під’їзді і тільки закінчила школу. Раніше він на неї не звертав уваги. Звичайна дівчинка.
Того вечора перед від’їздом вони сиділи у дворі. Юрко лаяв Тараса за дурницю — кинути універ і піти в армію. Андрій його підтримав, сказав, що міг би теж, якби не мати. Дівчата жаліли, що компанія розпадається, але більше цікавилися телефонами.
А Оленка, яку всі вважали дитиною, раптом серйозно сказала, що чекатиме його. Усі замовкли. Дівчина почервоніла й відбігла.
— Тарасе, мабуть, у тебе наречена з’явилася! — зареготав Андрій.
— Та годі вам! — Оленка розчулилася й пішла.
— Чого регочеш? Нехай чекає. Повернуся — одружуся, — напівжартома сказав Тарас і штовхнув Андрія так, що той ледь не впав з лавки.
Справжньої причини свого вчинку він нікому не розповів. Вступив до університету, як хотів батько. А навесні той раптом пішов з родини. Виявилося, в іншої жінки чекає від нього дитини. Світ Тараса розсипався. Він подав до військкомату. Це був його протест.
Мама плакала. Але він обіцяв: через рік повернеться і вирішить, що робити далі. Можливо, відновиться на заочному.
Рік минув. Тарас їхав додому. Думки про помсту відцМати стояла на порозі, в очах блищали сльози, але вона посміхнулася, коли побачила, як її онучка грається з Тарасом у дворі, і зрозуміла — щастя не буває занадто пізнім.