Моя крихітка
Олена обожувала свого сина, пишалася ним. Іноді дивувалася, як цей гарний двадцятичотирирічний чоловік – її власна дитина. Чи недавно він був маленьким? А тепер уже дорослий, має дівчину, може, скоро одружиться, буде своя сім’я… Вона думала, що готова до цього, прийме будь-який його вибір, аби син був щасливий.
І як же він схожий на неї…
***
Вона вийшла заміж ще в інституті, з великої любові. Мама відмовляла.
— Куди спішите? На стипендію жити збираєтеся? Невже рік почекати не можете? Закінчили б навчання. А якщо діти? Олено, опам’ятайся, любов від тебе не втече. Та й твій Віталік — ще той скарб…
Олена не слухала й сердилася на матір. Як та не розуміє, що без коханого жити неможливо. Звичайно, вона наполягла на своєму, вийшла заміж. Мамина колега запропонувала молодятам маленьку квартиру, що залишилася після її померлої рік тому матері. Грошей вона з них не братиме, хай сплачують комунальні. Які в студентів гроші?
Квартира, звичайно, стара, десятки років без ремонту. Але майже безкоштовно. Олена вважала це удачею. Вона вимила помешкання, повісила чисті занавіски, які дала мама, накрила потертий диван своєю ковдрою. Жити можна.
Та розчарування у шлюбі та в чоловікові прийшло занадто швидко. І як важко було зізнатися, що мама, як завжди, виявилася правою. Через три місяці Олена дивувалася: як могла так помилитися у Віталіку? Сліпа була?
Гроші в нього не затримувалися. Тут же купував собі якусь річ або нові кросівки. Тусувався з друзями до пізньої ночі, а вранці не міг прокинутися на пари. Його зовсім не хвилювало, що вони з дружиною їстимуть? На які гроші вона купить продукти?
Олена терпіла, нічого не розповідала мамі. Але та й так все відчувала та бачила. Намагалася допомогти доньці, давала грошей, приносила їжу.
Останнім часом Віталік все частіше запрошував до себе друзів. Адже в нього є своя квартира! Вічно голодні студенти спустошували холодильник, з’їдали все, що приносила мама.
Якось Віталік вранці відкрив холодильник і здивувався, що він порожній.
— А де все?
— Твої друзі вчора з’їли, не пам’ятаєш? — гірко сказала Олена.
— І сирники? — уточнив чоловік.
Навряд чи їх під горілку з’їли.
— І котлети, і сирники, і макарони, навіть кетчуп і лимон. Усе. — Олена розвела руками.
Чоловік закрив холодильник. Поснідав чаєм із засохлою шматочком хліба, який випадково залишився у хлібниці.
Олена не витримала і вилила йому все, що думала. Якщо йому байдуже на неї, дружину, яка щоразу миє гори посуду та підлогу, то хай би поважав хоча б маму. Вона купує їм продукти, приносить готову їжу, а він годує нею друзів. Хоч один із них дав грошей? Приніс хоча б буханець хліба? Адже більшості з них батьки надсилають гроші, картоплю, соління…
Чоловік перепрошував, обіцяв, що більше так не буде. Але проходив тиждень, наставала п’ятниця, і до них заявлялися друзі Віталіка, знову спустошуючи холодильник, неначе зграя ненажерливої сарани.
— Набридло, досить, не можу більше, — сказала Олена, розуміючи, що ставить хрест на своєму шлюбі.
Друзі більше не з’являлися. Але тепер і Віталік десь пропадав разом із ними. А останнім часом все частіше не приходив додому на ніч. Посварившись черговий раз і почувши від чоловіка, що вона нудна та набридла своїми причепками, Олена зібрала речі і повернулася до мами.
— Як так? Куди поділася любов? — плакала вона на плечі у матері.
— Просто ви поспішили. Твій Віталік не нагулявся, — казала мати, гладячи доньку.
Повернувшись до мами, Олена дізналася, що вагітна. Через сварки та переживання вона забувала пити протизаплідні таблетки, пропускала прийоми. Мама переконувала зробити аборт, поки термін маленький. Казала, що виховувати дитину самій важко.
Але Олена знову не послухала її. Чоловікові вона не сказала. Їх розлучили швидко. Народила Олена Максимка вже після закінчення інституту. Дослухавшись до маминих постійних прохань, вона зробила тест на батьківство, щоб Віталік не заперечував, і подала на аліменти. Він не відмовився, платив, хоча сина ніколи не бачив і не цікавився ним.
А Олена души не чула в синові, обожнювала його, віддавала йому всю себе, всю свою нероздану любов. Ні про яких чоловіків і слухати не хотіла. Рідний батько не захотів знати сина — хто ж чужій буде його любити? Мама допомагала, але все частіше вони сварилися через небажання Олени влаштувати особисте життя. Їм було тісно втрьох.
Несподівано пощастило з квартирою. Перед смертю мати Віталіка записала помешкання на Олену та онука. Мабуть, її мучив сумлінь за сина. Олена хотіла відмовитися, але Віталік раптом сам наполіг, щоб вона переїхала туди з сином. Сказав, що все одно їде, а кТак вони й жили, кожен у своїй правді, а життя йшло своїм черговим шляхом.