Таємнича картина
Марійка сиділа на задньому сидінні машини й дивилася у вікно. Настрій у неї був піднесений, немов перед святом — перед Різдвом чи днем народження. Та день народження у неї в грудні, а зараз липень.
За кермом сидів суворий кремезний чоловік. Марійка бачила лише його виголений потилицю, яка переходила у товсту шию. Потилиця була неприємна, огидна. Водій дивився вперед, голову не повертав, ніби товста шия не дозволяла. Дівчинка подумала, що він не людина, а робот. Вона навіть привстала, щоб заглянути йому в обличчя.
— Сідай! — різко сказав водій, не обертаючись.
І Марійка плюхнулася на сидіння. Знову почала вдивлятися у вікно. Миготіли поля, ліси, села. Вони обігнали двох велосипедистів — чоловіка та підлітка, які глянули на Марійку у вікні. Настрій знову піднявся. Вона вперше їхала до іншого міста, до бабусі й дідуся, яких ніколи не бачила.
— А нам ще довго їхати? — спитала Марійка.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— А чому ми раніше не їздили до бабусі з дідусем?
Мати відповіла щось нерозбірливе.
— А річка там є?
— Є. Там усе є. Годі базікати. Приїдемо — сама все побачиш. — У голосі матері почулося наростаюче роздратування.
Марійка замовкла. Останнім часом мати дратувалася на все, кричала через дрібниці. Все почалося, коли від них пішов тато. Зібрав речі й пішов.
«Швидше би приїхати, — думала Марійка. — Мабуть, ми їдемо у відпустку, раз мати взяла стільки речей, навіть мої улюблені іграшки. Навіть шкільний рюкзак. Нащо він у відпустці, на канікулах?» Запитань було багато, але питати їх мати вона не наважувалася.
Дівчинка відкинулася на спинку сидіння й почала співати. Тихенько тягнула одну ноту, потім іншу…
— Годі скиглити! Без тебе нудно, — прикрикнула мати. Марійка замовкла, насупилася.
А ось вони в’їхали у місто. Марійка знову припала до вікна. Машина зупинилася біля двоповерхової цегляної хати.
— Приїхали. Дім, рідний дім, — сказала мати, відчиняючи двері машини.
ВиВона сказала це без радості, а зі зідханням, ніби поверталася не додому, а до важкого спогаду.