Олена прокинулась. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поруч із ним висіла фотографія чоловіка з жалобною стрічкою в куточку. Так починалося кожне її ранок. Вона дивилася на годинник і одразу переводила погляд на посміхаючогося чоловіка. Або навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» Так казав чоловік поранку. Тільки поцілувати не міг, як колись.
***
Після дев’яти днів, перед від’їздом, донька зняла жалобну стрічку з портрета. Вранці Олена прокинулася, побачила рамку з фотографією без стрічки і вирішила, що смерть чоловіка їй приснилася.
Вона вийшла на кухню, де донька пекла млинці.
— Тато вже пішов на роботу? — запитала вона.
Донька різко обернулася і збентежено подивилася на неї.
— Мам, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти хіба не пам’ятаєш?
Олена важко сіла на стілець.
— Ти стрічку з портрета зняла? Я подумала…
Олена заплакала. Горе з новою силою навалилося, придавило важким каменем так, що дихати стало неможливо. Донька підійшла, присіла перед нею навпочіпки, заглянула в очі.
— Мамо, пробач. Я зараз поверну стрічку. Я не подумала…
Коли Олена увійшла в кімнату, портрет знову був із жалобною стрічкою. Від цього зовсім не стало легше, стало ще гірше. Краще сон і омана, ніж жахлива реальність. Але вголос вона цього не сказала.
— Може, поїдеш зі мною? Поживеш трохи у нас, відволічешся? — запитала донька.
— Не думай, зі мною все гаразд. Я не з’їхала з глузду. Просто коли побачила фотографію без стрічки, так захотілося, щоб це був лише страшний сон. Я залишуся тут. «З татом», — хотіла додати вона, але вирішила, що остаточно налякає доньку.
— Я нічого не думала, просто запропонувала.
— Думала, — сказала Олена.
— Не сердься, мам.
Донька поїхала, обіцяючи дзвонити кожен день. Вона вийшла за мужа за сокурсника і після інституту переїхала до його батьків у інше місто. Їй там подобалося.
***
Минуло вісім місяців, а біль втрати не втихла. Олена звикла з ней жити. Вона зайшла у ванну, відкрила кВона дивилася на його усмішку у рамці, відчуваючи, як важке каміння горя поступово стає легшим, а серце наповнюється новою надією.